Агата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

Задоволений, П’єр Мішель вийшов із купе.

Розділ другий

Свідчення секретаря

Хвилину чи дві Пуаро перебував у задумі.

— Гадаю, — нарешті сказав він, — враховуючи те, що ми вже знаємо, далі добре було б поспілкуватися з мсьє Макквіном.

Молодий американець з’явився одразу ж.

— Ну, — почав він, — як справи?

— Непогано. Після нашої останньої розмови я дещо дізнався про особу містера Ретчетта.

Гектор Макквін зацікавлено нахилився.

— Так? — спитав він.

— Ретчетт, як ви й підозрювали, це лише псевдонім. Ретчетт — це насправді Кассетті, організатор знаменитих викрадень дітей, і всім відомий випадок викрадення маленької Дейзі Армстронґ — справа його рук.

Обличчя Макквіна змінилося від подиву, він аж потемнів.

— Клятий скунс! — вигукнув він.

— Мсьє Макквін, ви про це не знали?

— Ні, сер, — рішуче відповів молодий американець. — Якби я це знав, я б радше дозволив відтяти собі праву руку, аніж був би його секретарем.

— Мсьє Макквіне, вас це дуже вразило?

— У мене для цього є особлива причина. Мсьє Пуаро, мій батько був окружним прокурором, який вів цю справу. Я не раз бачив місіс Армстронґ, то була мила жінка. Така ніжна й згорьована. — Його обличчя потемніло. — Хто б це не був, Ретчетт чи Кассетті, він отримав те, на що заслужив. Тепер я радію з його смерті. Така людина не має жити!

— Скидається на те, що ви б самі не відмовилися це зробити?

— Так. Я… — Він замовк, потім винувато почервонів. — Здається, я сам себе обмовляю.

— Я був би більш схильний підозрювати вас, мсьє Макквіне, якби ви виказували велике горе через смерть вашого працедавця.

— Не думаю, що міг би це зробити навіть заради того, щоб врятувати себе від електричного стільця, — похмуро сказав Макквін.

А потім додав:

— Не те, щоби я був сильно допитливий, але як ви це вирахували? Маю на увазі, особу Кассетті.

— По уривку листа, знайденому в його купе.

— Однозначно, це було дуже необачно з боку старого?

— Це залежить, — сказав Пуаро, — з якої точки зору на це подивитися.

Для молодого чоловіка, здавалося, це зауваження було досить незбагненним. Він витріщився на Пуаро, ніби намагався його зрозуміти.

— Моє завдання, — сказав Пуаро, — дізнатися про пересування всіх у цьому потягу. Без образ, розумієте? Це лише формальність.

— Звичайно. Почнімо й дозвольте мені довести вам, що я чистий.

— Навряд чи мені треба запитувати у вас номер вашого купе, — усміхаючись сказав Пуаро, — тому що на одну ніч я був вашим сусідом. Це купе другого класу № 6 і 7, і, коли я вас покинув, ви залишились там самі.

— Це так.

— Тепер, мсьє Макквіне, розкажіть, будь ласка, про ваші переміщення з того моменту, як ви залишили вагон-ресторан.

— Це досить легко. Я повернувся до себе в купе, трохи читав, у Белграді вийшов на платформу, подумав, що надто холодно, і повернувся. Потім я трохи поспілкувався з молодою американкою із сусіднього купе. Опісля я розговорився з англійцем, полковником Арбатнотом — мені здається, коли ми розмовляли, ви проходили повз нас. Потім я зайшов до містера Ретчетта і, як я вже казав, зробив кілька нотаток щодо листів, які мав написати. Я побажав йому на добраніч і залишив його. Полковник Арбатнот усе ще був у коридорі. Його купе вже було постелено на ніч, тому я запропонував йому піти до мене. Я замовив випивку, і ми трохи посиділи. Обговорювали світову політику та індійський уряд, а також наші власні проблеми з фінансовою ситуацією і кризу Волл-стрит. Я зазвичай недолюблюю британців — вони зверхні — але цей мені сподобався.

— Ви не пам’ятаєте, о котрій він пішов?

— Досить пізно. Думаю, десь близько другої.

— Ви помітили, що потяг зупинився?

— О, так. Ми трохи здивувалися. Виглянули й побачили товстий шар снігу, але ми не думали, що все настільки серйозно.

— Що сталося після того, як полковник Арбатнот, нарешті, побажав вам на добраніч?

— Він пішов до свого купе, а я покликав провідника, щоб розстелив мені ліжко.

— А де в цей час були ви?

— Стояв у коридорі просто за дверима і смалив цигарку.

— А потім?

— А потім я ліг спати і спав аж до ранку.

— Увечері ви взагалі не виходили з потяга?

— Ми з Арбатнотом планували вийти у… — як називається це місце — Віньківцях, щоб трохи розім’яти ноги. Але було дуже холодно — лютувала хуртовина. То ж ми знову заскочили назад.

— Через які двері ви виходили з потяга?

— Через найближчі до нашого купе.

— Ті, що біля вагона-ресторану?

— Так.

— Ви часом не пам’ятаєте, чи не були вони зачинені на засув?

Макквін задумався.

— Так, пригадую, що були. Принаймні через ручку був припасований якийсь брусок. Ви це маєте на увазі?

— Так. Повернувшись у потяг, ви повернули його на місце?

— Мабуть, що ні, здається, не повернув. Я нарешті знову був у потягу. Не пам’ятаю цього. — Він раптом додав: — А це важливо?

— Можливо. Тепер, мсьє, я гадаю, що поки ви розмовляли з полковником Арбатнотом, двері вашого купе були відчинені?

Гектор Макквін кивнув.

— Скажіть мені, якщо можете, чи хтось проходив цим коридором після того, як потяг виїхав із Віньківців, і аж допоки ви не розійшлися спати?

Макквін насупився.

— Здається, провідник проходив, — сказав він, — він ішов від вагона-ресторану, а в протилежний бік пройшла жінка.

— Яка жінка?

— Не можу сказати. Я справді не помітив. Розумієте, я сперечався з Арбатнотом. Я просто пам’ятаю, що побачив, як повз двері промайнув червоний шовк. Я не дивився, і взагалі не бачив обличчя. Як ви знаєте, моє купе повернене в бік вагона-ресторану, тому жінка, яка проходила коридором у тому напрямку, була до мене спиною.

Пуаро кивнув.

— Припускаю, вона йшла в туалет?

— Я так думаю.

— А ви бачили, як вона поверталася?

— Ні, тепер, коли ви згадали про це, я не помітив, щоби вона поверталася, але думаю, вона таки повернулася.

— Ще одне запитання. Мсьє Макквіне, ви курите люльку?

— Ні, сер.

Пуаро на мить замовк.

— Думаю, наразі це