Агата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

— Сер, він збирався у Східну Африку і вже не потребував моїх послуг. Але я впевнений, він за мене поручиться. Я працював у нього кілька років.

— А як довго ви працюєте в Ретчетта?

— Лише понад дев’ять місяців, сер.

— Дякую вам, Мастермане. До речі, ви курите люльку?

— Ні, сер. Я курю тільки цигарки — дешеві цигарки.

— Дякую вам. Це все.

На мить камердинер завагався.

— Перепрошую, сер, але літня американка, як би то краще описати, дуже схвильована. Вона каже, що знає про вбивцю все. Сер, вона дуже збуджена.

— У такому разі, — сказав Пуаро, усміхаючись, — тепер нам краще поговорити з нею.

— То я скажу їй, сер? Вона вже досить довго кличе когось із керівництва. Провідник намагається втихомирити її.

— Запросіть її до нас, мій друже, — сказав Пуаро. — Ми послухаємо її історію.

Розділ четвертий

Свідчення американської леді

Місіс Габбард прийшла у вагон-ресторан така збуджена, що навіть не могла слова промовити.

— Тепер скажіть мені таке. Хто тут головний? У мене є ду-у-уже важлива інформація. Якщо ви, джентльмени…

Її тремтячий погляд ковзав між трьома чоловіками. Пуаро нахилився вперед.

— Розкажіть мені, мадам, — сказав він. — Але спочатку прошу вас присісти.

Місіс Габбард важко гепнулася у крісло навпроти.

— Я маю розповісти вам ось що. Минулої ночі в потягу сталося вбивство, і вбивця був тут просто в моєму купе!

Вона зробила паузу, щоб надати своїм словам більшої драматичності.

— Ви впевнені, мадам?

— Звичайно, я впевнена! Так! Я знаю, про що кажу. Я розповім вам усе, що тільки можу розповісти. Я лягла в ліжко і вже було заснула, і раптом прокинулася — було темно — і я знала: у моєму купе хтось є. Я була така налякана, що навіть не могла кричати, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Я просто лежала й думала: «Господи, мене зараз уб’ють». Я навіть не можу описати, що я відчувала. Ці огидні потяги, думала собі я, і всі неподобства, про які я читала. І я подумала: «Ну, у будь якому разі, йому не дістануться мої прикраси». Бо, бачте, я поклала їх у панчоху й сховала під подушку — це не зовсім зручно, оскільки подушка тоді горбиста, якщо ви розумієте, про що я. Але це тут ні до чого. На чому я зупинилася?

— Ви зрозуміли, мадам, що у вашому купе був чоловік.

— Так, добре, тож я лежала із заплющеними очима й думала, що мені робити, і я подумала: «Як добре, що моя донька не знає, у якому становищі я зараз опинилась». А потім якось зібралась, простягнула руку й натиснула на ґудзик дзвінка для провідника. Я тиснула й тиснула, але нічого не відбувалось, можу вам сказати, я думала, що моє серце зупиниться. «Господи, — сказала я сама до себе, — а може, вони вже вбили всіх у цьому потягу». Потяг стояв, і в повітрі витало неприємне відчуття. Але я просто тиснула дзвінок, і о! на моє полегшення я почула чиїсь кроки, що швидко наближалися коридором. «Заходьте», — крикнула я і одразу ж увімкнула світло. І ви не повірите: у купе нікого не було.

Це, здавалося, для місіс Габбард була драматична зав’язка ситуації, а не навпаки.

— Мадам, а що було далі?

— Ну, я розповіла провіднику, що сталося, і він, здавалося, мені не повірив. Напевно, думав, що це все мені наснилося. Я змусила його подивитися під полицею, хоча він сказав, що там недостатньо місця, щоби туди могла вміститися людина. Усе просто — той чоловік уже пішов, але він там таки був, і це зводило мене з розуму, а провідник пробував мене заспокоїти! А я ніколи нічого не вигадую, містере… як вас звати?

— Еркюль Пуаро, мадам, а це мсьє Бук, директор компанії, і доктор Константін.

Місіс Габбард відсторонено пробурмотіла до всіх трьох:

— Рада з вами познайомитися. — А потім знову занурилася в розповідь. — Ну, тепер я не збираюся прикидатися, що я така розумна. Я вбила собі в голову, що це чоловік із сусіднього купе — той бідолаха, якого вбили. Попросила провідника оглянути двері між купе, і зрозуміло, що вони були незамкнені. Ну, коли я це побачила, то попросила їх замкнути, а коли провідник вийшов, я встала й підперла їх валізою, щоби бути точно в цьому впевненою.

— Коли це було, місіс Габбард?

— Не впевнена, не можу вам сказати. Я не глянула на годинник. Я була така засмучена.

— І яка тепер ваша теорія?

— Ну, мушу сказати, що це очевидніше очевидного. Чоловік у моєму купе — це вбивця. Ким же ще міг він бути?

— І ви думаєте, він повернувся у сусіднє купе?

— Звідки я знаю, куди він пішов? Мої очі були міцно заплющені.

— Можливо, він вислизнув крізь двері в коридор.

— Ну, цього я не можу сказати. Розумієте, мої очі були міцно заплющені.

Місіс Габбард судомно зітхнула.

— Господи, мені було страшно! Якби тільки моя донька знала…

— Мадам, ви не думаєте, що те, що ви почули — це шум: хтось ходив за дверима в купе вбитого?

— Не думаю, містере… як там вас? Пуаро. Той чоловік був тут, у одному купе зі мною. І, більше того, — у мене є доказ.

Вона тріумфально підняла свою велику сумку й почала в ній ритися. Місіс Габбард по черзі витягла звідти дві великі чисті носові хустинки, окуляри в роговій оправі, пляшечку з аспірином, пакетик глауберової солі, целулоїдну пачечку з яскраво-зеленими м’ятними цукерками, зв’язку ключів, ножиці, чекову книжку «Американ Експрес», фотографію дивовижно простакуватої дитини, кілька листів, п’ять разків псевдосхідного намиста й маленький металевий предмет — ґудзик.

— Бачите цей ґудзик? Ну, це не один із моїх ґудзиків. Він не з моїх речей. Я знайшла його сьогодні вранці, коли прокинулася.

Коли вона поклала його на стіл, мсьє Бук нахилився вперед і вигукнув:

— Але ж це ґудзик з кітеля провідника!

— Цьому може буди логічне пояснення, — сказав Пуаро.

Він лагідно звернувся до леді:

— Цей ґудзик, мадам, міг відірватися від форми провідника, коли він обшукував ваше купе, або ж коли він учора ввечері розстеляв вам ліжко.

— Я просто не знаю, що з усіма вами сталося. Здається,