Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

— це не маленька, ягняточко, — засміялася Сьюзен. — І вона така тямуща! Заледве годину прожила на світі, а вже підняла голівку й подивилася на пана лікаря. Скільки живу, ще такого не бачила.

— У неї будуть руді коси, — вдоволено мовив лікар Блайт, — гарні золотаво-руді коси, як у мами.

— І карі очі, як у тата, — сказала, усміхаючись, пані Блайт.

— Чого б комусь із нас не бути білявим? — замріяно відповів Волтер, думаючи про Еліс.

— Білявим! Як Дрю! — мовила Сьюзен із щонайглибшим презирством у голосі.

— Вона така гарненька, коли спить, — туркотіла нянька. — Я ще ніколи не бачила, щоб дитятко так мружилося, коли засинає.

— Вона диво, Гілберте. Усі наші малята були милі, але вона — наймиліша з усіх.

— Боже правий, — пирхнула тітонька Мері-Марія, — скільки тих дітей уже було на світі, Енні.

— Нашої дівчинки ніколи ще не було на світі, — з гордістю відказав Волтер. — Сьюзен, можна мені поцілувати її… лише один раз… будь ласка?

— Можна, — кивнула Сьюзен, люто дивлячись услід тітоньці Мері-Марії. — А я спечу до обіду вишневий пиріг. Мері-Марія Блайт тут учора спекла один… бачили б ви його, пані Блайт, дорогенька! Курям на сміх! Я спробую з’їсти його сама, бо жаль викидати, але такого пирога я не подам панові лікарю, доки маю сили й здоров’я, можете бути певні.

— Але ж ви знаєте, Сьюзен, не всі вміють пекти так, як ви, — мовила Енн.

— Мамо, — сказав Волтер, коли задоволена Сьюзен пішла, — я думаю, що ми — чудова сім’я, а ви згодні?

«Чудова сім’я», — думала щаслива Енн, лежачи в ліжку й уклавши поряд малесеньку донечку. Скоро вона знов буде з ними, легконога, як колись, — любитиме їх, навчатиме й утішатиме. Вони приходитимуть до неї з їхніми маленькими радощами й печалями, щойно розквітлими надіями й досі не знаними страхами, з маленькими нездоланними труднощами й розчаруваннями, що здаються такими гіркими. Вона візьме в руки всі нитки інглсайдського побуту й ткатиме з них гобелен живої краси. І тітонька Мері-Марія не матиме приводу заявити, як вона це зробила днями: «Ти страхітливо змарнів, Гілберте. Невже ніхто в цій сім’ї не дбає про тебе?»

А тим часом унизу та ж таки тітонька Мері-Марія, журливо похитуючи головою, казала: «Усі новонароджені кривоногі, але, Сьюзен, ця дитина кривонога аж надміру. Ну, та не можна казати цього бідолашній Енні. Глядіть, не прохопіться їй, Сьюзен».

Цього разу навіть Сьюзен заціпило.

11

Наприкінці серпня Енн знову була на ногах, щасливо чекаючи настання золотої осені. Маленька Берта-Марілла щодня квітнула, оточена любов’ю своїх братів та сестер.

— Я думав, що дитина буде весь час плакати, — мовив Джем, захоплено дивлячись, як крихітні рученята хапають його за палець. — Берті-Шекспір мені казав, що немовлята тільки те й роблять, що верещать.

— Я не маю сумніву, що всі немовлята Дрю постійно плачуть, Джеме, дорогенький, — мовила Сьюзен. — Плачуть, певне, на саму думку, що їм доводиться бути Дрю. Але Берта-Марілла — інглсайдське дитя, Джеме, дорогенький.

— Шкода, що я не народився в Інглсайді, Сьюзен, — відповів Джем, який завжди мав жаль, що народився не тут. Ді повсякчас йому про це нагадувала.

— Мабуть, тутешнє життя здається тобі нудним, Енн? — дещо зверхньо завважила була в розмові однокашниця з учительської семінарії.

Нудним! Енн ледь не розсміялася в обличчя гості. Це в Інглсайді життя нудне? Коли гарненьке малятко щодня дивує новим досягненням, коли невдовзі в гості приїдуть Діана, маленька Елізабет і Ребекка Дью, коли в однієї із Гілбертових пацієнток — пані Еллісон з Верхнього Глена — хвороба, котра, якщо вірити літературі, траплялася досі в трьох людей у цілім світі, коли Волтер пішов до школи, коли Нен випила цілий флакончик парфумів з маминого туалетного столика — усі злякалися, що вона вмре, та їй навіть нітрохи не погіршало, — коли чорна кицька-зайда привела десятьох кошенят на кухонному ґанку — нечувана кількість! — коли Ширлі замкнувся у ванній кімнаті й забув, як відчинити двері, коли Миршавко ввесь обмотався липкою стрічкою від мух, коли тітонька Мері-Марія підпалила фіранки у своїй кімнаті, глупої ночі тиняючись кімнатами зі свічкою, і розбудила всіх страхітливими криками. Життя нудне?!

Тітонька Мері-Марія досі жила в Інглсайді. Часом вона жалісливо озивалася: «Коли я вам набридну, ви тільки скажіть… Я сама дам собі раду, як звикле». Авжеж, відповідь на те могла бути лише одна, і вона незмінно лунала з вуст Гілберта, хоч і промовлена вже не таким сердечним тоном, як раніше. Навіть Гілбертова «відданість сім’ї» почала блякнути; він доволі безпорадно — «геть по-чоловічому», як гнівно пирхнула би панна Корнелія, — розумів, що тітонька Мері-Марія стала свого роду тягарем у домі. Якось він наважився тактовно натякнути їй на це, обмовившись за столом про те, як занепадають будинки, що в них надто довго ніхто не живе. Тітонька Мері-Марія кивнула, спокійно зазначивши, буцім міркує, чи не продати їй свій будинок у Шарлоттауні.

— Чудова думка, — підхопив Гілберт, — там нині продається маленький гарний котедж. Один мій знайомий переїздить до Каліфорнії; його будинок дуже нагадує той, яким ви завжди захоплювались — дім пані Сари Ньюман.

— Але пані Ньюман живе там сама… — зітхнула тітонька Мері-Марія.

— Вона й хоче жити сама, — з надією мовила Енн.

— Якщо хтось хоче жити сам, із ним певне щось негаразд, — утяла тітонька Мері-Марія.

Сьюзен ледь спромоглася притлумити стогін.

У вересні на тиждень приїхала Діана, а потім — маленька Елізабет… уже не маленька, але висока, струнка й вродлива Елізабет, хоч і з незмінним ореолом золотих кіс та мрійливою, сумовитою усмішкою. Її батько невдовзі мав повертатися до Парижа, і Елізабет їхала з ним, щоб вести господарство в домі. Удвох із Енн вони гуляли узбережжями старої гавані, вертаючись під мовчазними, пильними ясно-осінніми зорями, пригадуючи колишнє життя в Шелестких Тополях, і знову блукали мапою чарівного краю, яку Елізабет понині зберігала й мала намір зберігати завжди.

— Де б я не жила, вона повсюди висить у моїй кімнаті, — мовила дівчина.

А тоді в інглсайдськім саду майнув вітер… перший осінній вітер. Рожеві призахідні хмари стали гострі й сліпучо-прозорі. Літо зненацька постаріло — надійшла нова пора року.

— Яка рання осінь, — мовила тітонька Мері-Марія тоном, котрий свідчив, що осінь завдала їй особистої образи.

Проте й осінь була дивовижна. Із-над темно-синьої затоки віяли стрімкі вітри й сяяв пишний золотий місяць. У долині квітнули поетичні айстри, із яблуневого саду линув дитячий сміх, тихі ясні вечори спускались на гленські пагорби, а на тлі тонких сріблястих хмар було видно темні силуети птахів. Дні