Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

Із початком падолисту в Інглсайд по кількох роках обіцянок завітала Ребекка Дью. Вона приїхала на тиждень, та вдалося вмовити її лишитися на два — найпалкіше цього прагнула Сьюзен. Вони з Ребеккою Дью, очевидно, враз відшукали одна в одній рідні душі — тому, що обидві любили Енн, а чи тому, що обидві не зносили тітоньки Мері-Марії.

Якось надвечір, коли дощ стукотів по опалому листю, а вітер плакав попід інглсайдськими дахами, Сьюзен у кухні виливала своє горе співчутливій Ребецці Дью. Лікар Блайт і його дружина поїхали в гості, дітлахи затишно спали у своїх ліжках, а тітонька Мері-Марія, на щастя, пішла до себе з мігренню.

— Наче залізним обручем голову тисне, — простогнала вона.

— Кожен, — завважила Ребекка Дью, відчиняючи заслонку печі й зручно розташовуючи на ній власні ноги, — кожен, хто їсть за вечерею стільки смаженої скумбрії, скільки з’їла нині ця жінка, заслуговує на мігрень. Я, звісно, сама з’їла власну порцію… бо, мушу визнати, панно Бейкер, не знаю нікого, хто міг би засмажити скумбрію так, як ви… але я не з’їла чотири кусні.

— Панно Дью, дорогенька, — серйозно мовила Сьюзен, відкладаючи в’язання й благально дивлячись у чорні очиці Ребекки, — ви вже, звісно, побачили й зрозуміли, що за людина Мері-Марія Блайт. Але ви не знаєте й половини… ні, навіть чверті всього. Панно Дью, дорогенька, я відчуваю, що вам можна вірити. Чи можу я суто конфіденційно відкрити вам свою душу?

— Можете, панно Бейкер.

— Ця жінка приїхала сюди в червні і, як мені здається, має намір лишитися тут до кінця своїх днів. Усі в домі ненавидять її — навіть пан лікар, хай як намагається це приховати. Але він відданий своїй родині й стверджує, що батькова кузина не повинна почуватися небажаною гостею в Інглсайді. Я благала, — мовила Сьюзен тоном, що змушував припустити, буцім вона робила це, стоячи на колінах, — я благала пані Блайт рішучо заявити, що Мері-Марія Блайт мусить поїхати. Але пані Блайт занадто м’якосерда… і ми беззахисні, панно Дью… цілковито беззахисні.

— Якби ж я могла дати їй раду, — сказала Ребекка Дью, уже й сама неодноразово ображена висловлюваннями панни Блайт. — Я добре знаю, панно Бейкер, що ми не повинні порушувати священні закони гостинності, та запевняю вас, панно Бейкер, — я поговорила б із нею відверто.

— Я й сама могла б дати їй раду, та я знаю своє місце, панно Дью. Я ніколи не забуваю, що я тут не господиня. Деколи, панно Дью, я врочисто питаю себе: «Сьюзен Бейкер, ви ганчірка чи не ганчірка?» Та ви ж бачите, що руки в мене зв’язані. Я не можу покинути пані Блайт і я не повинна множити її гризоти сварками з Мері-Марією Блайт. І я завжди триматимуся свого обов’язку, позаяк, панно Дью, дорогенька, — пишно вела далі Сьюзен, — я радо помру й за пана лікаря, і за його дружину. Ми всі так щасливо жили тут до її приїзду, панно Дью. А вона труїть наше життя, і до чого це призведе, я, не будучи віщункою, не знаю… чи то пак я добре знаю, панно Дью — ми всі згинемо в божевільні. Це не єдина прикрість, панно Дью — це десятки їх, панно Дью, це сотні їх, панно Дью. Ви можете знести одного комара, панно Дью — та уявіть собі мільйони комарів!

Ребекка Дью уявила й тужливо похитала головою.

— Вона завжди вказує пані Блайт, як їй вести господарство й що вбрати. Вона стежить за мною й каже, що ніколи не зустрічала таких задерикуватих дітей. Ви самі бачили, панно Дью, дорогенька — наші діти ніколи не сваряться… майже ніколи.

— Вони належать до числа наймиліших дітей, яких я бачила в житті, панно Бейкер.

— Вона повсюди нишпорить і нюшить…

— Я це помітила, панно Бейкер.

— Вона постійно ображається за щось і дметься, проте ніколи не може образитися аж так, щоб поїхати геть. Вона лише сидить собі з виглядом такої самотньої й занедбаної істоти, доки сердешна пані Блайт зовсім розгубиться. Усе їй не так. Коли вікно відчинити, вона нарікає на протяги. Коли зачинити — бурчить, що зрідка хотіла б мати ковток свіжого повітря. Вона не терпить цибулі — навіть запаху її не зносить. Каже, що від цибулі їй зле. Тож пані Блайт веліла нам зовсім її не вживати. Можливо, — пишно підсумувала Сьюзен, — цибуля — то вияв не вельми тонкого смаку, але ми в Інглсайді всі визнаємо себе винними в цьому.

— Я сама дуже люблю цибулю, — кивнула Ребекка Дью.

— Вона не зносить котів. Каже, що від них її дрижаки беруть. І навіть байдуже, чи їх видно. Просто знати, що в домі є кіт — для неї того вже стане. Тож сердешний Миршавко не сміє й носа на поріг поткнути. Я сама не надто люблю котів, панно Дью, але стою на тім, що вони мають право вимахувати власними хвостами. А це її вічне: «Сьюзен, прошу вас не забувати, що я не їм яєць» чи «Сьюзен, скільки разів вам повторити, що я не можу їсти прохололі грінки?», а чи «Сьюзен, хтось, можливо, здатен пити ваш перестояний чай, та я не належу до цих щасливців»! Перестояний чай, панно Дью! Наче я колись подавала на стіл перестояний чай!

— Ніхто не міг би вам цього закинути, панно Бейкер.

— Коли про щось запитувати не варто — вона неодмінно про це запитає. Вона заздрить, бо пан лікар переказує новини пані Блайт раніше, ніж їй, і вона повсякчас намагається вивідати в нього щось про його пацієнтів. Ніщо не сердить його так, як це, панно Дью. Адже відомо, що лікарі повинні вміти тримати язик на припоні. А ця її вічна боязнь пожежі! «Сьюзен Бейкер, — каже вона мені, — надіюся, ви не розпалюєте в печі гасом і не розкидаєте повсюди ганчірок, вимочених у нім? Вони ж-бо можуть самозайнятися впродовж якоїсь години. Що ви відчули би, Сьюзен, якби стояли й дивилися, як догоряє цей будинок, і знали, що то сталося через вас?» Але я, панно Дью, дорогенька, мала тієї ж ночі нагоду як слід посміятися з неї. Вона тоді спалила свої фіранки, і, ох, ті її верески досі лунають у моїх вухах. І влаштувати таке, коли бідолашний пан лікар щойно заснув після двох безсонних ночей! Але найбільше, панно Дью, мене дратує те, що вона раз по раз ходить до мене в комору й перелічує яйця. Я мушу