Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

прикликати все своє філософське ставлення до життя, щоб не запитати: «Чом би вам не перелічити ще й ложки?» Діти, звісно, теж її не зносять. Пані Блайт геть вимучилася, стежачи, щоб вони цього не показали. А вона, ця жінка, якось навіть відшмагала Нен, коли лікаря й пані Блайт не було вдома — відшмагала тільки за те, що Нен назвала її «пані Мафусаїл[7]». Таж маленька лише почула це від того збитошника, Кена Форда.

— Я відшмагала б саму цю жінку, — люто озвалася Ребекка Дью.

— Я так і сказала, панно Дью, — коли це бодай раз повториться, я відшмагаю її. «Часом ми в Інглсайді можемо дати дитині ляпанця, — заявила я їй, — але відшмагати — ніколи; закарбуйте це собі на носі». Вона цілий тиждень ходила ображена, та принаймні відтоді жодного з них і пальцем не зачепила. Зате як вона тішиться, коли їх карають батьки! «Якби я була твоєю матір’ю…», — каже якось маленькому Джемові. «Але ви ніколи й нікому не будете матір’ю», — мовив сердешний хлопчина, доведений до цього, панно Дью… просто-таки доведений до цього! Лікар Блайт відправив його спати без вечері, та як ви гадаєте, панно Дью, хто нищечком приніс йому в кімнату все найсмачніше?

— І хто ж? — сміхотливо мовила Ребекка Дью, перейнявшись духом оповіді.

— Вам би серце стислося, панно Дью, якби ви почули молитву, яку він проказав того вечора. Джем сам її склав, бідолашне ягнятко. «Дорогий Боже, прости мені, що я нагрубіянив тітоньці Мері-Марії, і будь ласка, дорогий Боже, поможи мені бути чемним до тітоньки Мері-Марії». Я ледь не заплакала, панно Дью. Я сама не схвалюю, коли діти нечемні зі старшими, панно Дью, проте мушу визнати, що коли Берті-Шекспір Дрю кинув у неї кулькою із жованого паперу — вона пролетіла за якийсь дюйм від її носа, панно Дью! — я перестріла його ввечері коло хвіртки й дала із собою цілий пакет пончиків, хоч, звісно, і не сказала, за що. Він дуже тішився, панно Дью, бо ж пончики не ростуть на деревах, а Пані Збиране Молоко ніколи їх не готує. Нен і Ді… я не могла би звірити цього нікому, крім вас, панно Дью… лікар і пані Блайт гадки не мають, що таке діється в їхньому домі, бо вони вмить поклали б цьому край… Нен і Ді назвали свою стару порцелянову ляльку з розбитою головою «Мері-Марією», і, коли вона їх насварить, ідуть і топлять її — тобто ляльку — у діжці з дощовою водою. Багато було в нас таких веселих утоплень, еге ж. Та ви не повірите, панно Дью, що ця жінка зробила одного разу…

— Щодо неї я в усе повірю, панно Бейкер.

— Вона знов образилася на щось і за вечерею відмовилася й ложку в руки взяти; зате потім, перед сном, вона посунула просто в комору і з’їла обід, який я залишила сердешному панові лікарю… з’їла все до останньої крихти! Я не язичниця, панно Дью, дорогенька, але не збагну, як то доброму Господові не набридають деякі люди.

— Ви лиш не дозволяйте собі втратити ваше почуття гумору, панно Бейкер, — рішучо застерегла Ребекка Дью.

— О, я добре знаю, панно Дью, що, коли жаба втрапить під колесо воза, у цьому є й комічний бік. Питання в тім, чи бачить його жаба? Даруйте, що надокучала вам, панно Дью, але тепер мені полегшало. Я не могла розповісти всього цього панові лікарю та пані Блайт і відчувала, що, як не звірюся комусь, то просто вибухну.

— Мені це так знайомо, панно Бейкер.

— А тепер, панно Дью, дорогенька, — мовила Сьюзен, жваво підводячись, — чи не випити нам чаю перед сном? І як щодо холодного курячого стегенця, панно Дью?

— Я ніколи не заперечувала, — мовила Ребекка Дью, виймаючи з печі свої добре прогріті ноги, — що, доки ми не забуваємо про вищі цінності життя, смачна їжа в помірній кількості — то неабияка втіха.

12

Гілберт провів два тижні в Новій Шотландії, полюючи бекасів — навіть Енн не спромоглася вмовити його на місячну відпустку, — і в Інглсайді настав листопад. Вечорами на тлі темних пагорбів похмуро маячіли темні сосни, проте дім сяяв вогнями й веселощами, хоча вітри, що летіли з Атлантики, співали тужливих пісень.

— Чому вітер сумує, мамо? — запитав одного разу Волтер.

— Тому що він пригадує усі печалі світу від найдавніших часів, — мовила Енн.

— Він просто гуде, бо повітря страшенно вогке, — пирхнула тітонька Мері-Марія, — а моя спина мене вбиває.

Та часом бували дні, коли вітер весело шугав у сріблясто-сірім кленовім гаю, і дні, коли він ущухав, принишклий, а у світі панували ніжні промені пізньоосіннього сонця, мовчазні тіні голих дерев, що лягали вздовж і впоперек долини, і морозно-суворі надвечір’я.

— Погляньте на ту білу вечірню зорю понад осокором, — проказала якось Енн. — Коли я бачу таку красу, я вдячна за те, що просто живу на світі.

— Ти таке дивне кажеш, Енні. Зорі — звичайнісінька річ на Острові Принца Едварда, — мовила тітонька Мері-Марія, думаючи про себе: «Зорі! Наче ніхто ніколи не бачив зірок! А хіба Енні не знає, яке страшне марнотратство коїться в неї під носом, на кухні? Як нерозважливо Сьюзен Бейкер тринькає яйця й додає смалець туди, де цілком стало б і жиру, злитого після смажіння? Чи їй то геть байдуже? Ох, бідолашний Гілберт! Не дивно, що він мусить так багато працювати».

Листопад відійшов у коричнево-сірих тонах, проте зранку сніг витворив своє одвічне біле диво, і Джем, поспішаючи вниз на сніданок, утішено закричав:

— О, мамо, тепер уже скоро Різдво, і до нас прийде Санта-Клаус!

— Невже ти досі віриш у Санта-Клауса? — запитала тітонька Мері-Марія.

Енн насторожено перезирнулася з Гілбертом, який серйозно відказав:

— Тітонько, ми хочемо, щоб наші діти якнайдовше володіли спадком казкового краю.

На щастя, Джем не звернув уваги на тітоньку Мері-Марію. Їм із Волтером так кортіло негайно вибігти в новий звабливий світ, який зима огорнула власною чарівною пишнотою. Енн завжди журилася, що світлий чар неторканого снігу швидко нищать людські сліди — та це було неминуче і, зрештою, їй залишалася щедра краса надвечірніх годин, коли небо на заході багряніло над посивілими долинами й темно-бузковими хмарами, а сама Енн сиділа у вітальні перед каміном, у якім весело палахкотіли кленові дрова. Вона думала про те, яке затишне й гарне сяйво камінного полум’я. Часом воно пустотливо осявало якийсь закуток кімнати, а тоді знову тікало геть. Дивовижні картини з’являлися й зникали тут і там,