Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

class="p1">До нього, затишно муркочучи, прибилося лискуче кошеня, якого хтось подарував лікареві Блайту. Волтер удячно схопив його в обійми: воно приємно пахло сухою конюшиною, було таке тепле й живе. Проте десь на підлозі із нірки чкурнули миші… кошеня почуло це й покинуло його. Крізь віконце, затягнуте павутинням, на нього дивився місяць — далекий, холодний, ворожий. Вогник, що мерехтів унизу, в одному із гленських будинків, здавався другом. Доки він сяятиме, Волтер буде триматися.

Спати Волтер не міг: боліло розбите коліно, він змерз… а ще це дивне відчуття в животі. Може, він теж помре. Він навіть сподівався, що так і буде, коли всі решта померли чи десь пішли. Чи всі ночі закінчуються? Досі вони завжди закінчувались, але що, як ця виявиться нескінченною? Якось Волтер чув страхітливу історію про капітана Джека Флегга, що сказав, буцім сонце не зійде, коли він по-справжньому розлютиться. Що, як той капітан нарешті таки розлютився по-справжньому?

Потім дружній вогник згас… Волтер більше не міг триматися. Проте не встиг тихий розпачливий скрик зірватися з його вуст, як він збагнув, що настав ранок.

10

Волтер зліз драбиною на землю й вийшов із повітки. Інглсайд лежав у дивному, позачасовому світлі перших вранішніх променів. Бліде небо над березами у видолинку мерехтіло сріблясто-рожевим сяйвом. Можливо, він зайде в дім через бічні двері — Сьюзен іноді лишала їх відчиненими для тата.

Бічні двері виявилися незамкнені. Волтер із радісним схлипом шаснув у передпокій, де було ще темно, і навшпиньки почав скрадатися сходами нагору. Зараз він ляже в ліжко… у своє власне ліжко… а якщо ніхто не повернеться, він помре й зможе піти на небеса, щоб відшукати там маму. От лише… Волтер згадав слова Опал: небеса за мільйони миль звідси. Охоплений новою хвилею відчаю, він забув про обачність і наступив на хвіст Миршавкові, який спав на сходинці. Кіт голосно нявкнув від болю, і його крик луною розлігся в будинку.

Сьюзен, яка щойно задрімала, видер зі сну різкий і жахливий звук. Вона лягла спати опівночі, знемагаючи від утоми після важкого дня, виснажена ще й скиглінням Мері-Марії Блайт, що її «колючий біль у боці» почався саме тоді, коли напруження було найбільше. Тітонька Мері-Марія звеліла, щоб їй принесли гарячу грілку, розтерли бік маззю й насамкінець — уклали її в ліжко з рушником на чолі, адже насувалася «одна з її мігреней».

О третій Сьюзен прокинулася з дуже дивним відчуттям, що комусь потрібна її допомога. Вона встала й навшпиньки рушила до дверей спальні Енн… але там було тихо. Вона чула рівне, спокійне дихання пані Блайт. Сьюзен обійшла весь дім і знову вляглася, певна, що те дивне відчуття — лише наслідок жахного сну. Проте до кінця своїх днів Сьюзен була переконана, що тієї ночі відчула те, з чого сама ж насміхалася, і що Еббі Флегг, «послідовниця» спіритизму, назвала «фізичним переживанням».

— Волтер кликав мене, і я його чула, — стверджувала вона.

Сьюзен знову встала й вийшла з кімнати, думаючи, що Інглсайд тієї ночі певне збожеволів. Вона була вбрана лише в стару фланелеву нічну сорочку, що збіглася від багаторазового прання, аж із-під неї видніли кощаві гомілки; утім, блідому, змерзлому, наляканому хлопчикові, що нестямно дивився на неї зі сходового прогону, вона здалася найпрекраснішою жінкою в усьому світі.

— Волтере Блайт!

Два кроки — і ось уже Сьюзен схопила його у свої ніжні, міцні обійми.

— Сьюзен… мама померла? — запитав Волтер.

І враз усе змінилося. Волтер лежав у ліжку, ситий, зігрітий, утішений. Сьюзен розпалила в печі, принесла йому чашку гарячого молока, скибку обсмаженого золотавого хліба й цілий таріль його улюбленого імбирного печива у формі мавп, і вкрила теплою ковдрою, поклавши в ногах ліжка грілку. Його розбите коліно вона поцілувала й змастила цілющою маззю. Було так приємно знати, що хтось дбає про тебе… що ти комусь потрібен і що тебе люблять.

— Сьюзен, а ви впевнені, що мама не померла?

— Твоя мама, ягняточко, міцно спить, здорова й щаслива.

— І вона не хвора? Опал сказала…

— Ну, знаєш, ягняточко, вчора їй було трохи зле, але все вже минулося, і цього разу їй навіть не загрожувало вмерти. Зачекай, от поспиш, а тоді й побачиш її… і ще дещо. Ох, хай я тільки їх зустріну, тих лобридзьких чортенят! Неймовірно — ти сам-один пройшов весь той шлях додому. Шість миль! І такої ночі!

— Я пережив страшні душевні муки, Сьюзен, — серйозно відказав Волтер. Але все лишилося позаду: він був у безпеці й щасливий, він був… удома… він…

Він спав.

Був майже полудень, коли він прокинувся й побачив, як сонячне сяйво сліпучим потоком ллється в його вікно, і пошкандибав до маминої спальні. Тепер його опосіли тривожні думки — а що, як він дарма втік з Лобриджа, наче останній дурень, і мама його сваритиме? Проте мама лиш обійняла його й лагідно пригорнула. Вона вже чула всю історію від Сьюзен і встигла обміркувати, що принагідно почує від неї Джен Паркер.

— Мамо, ви не помрете? І ви так само любите мене, правда?

— Синку, я й не збиралася помирати, і я так люблю тебе — аж до болю. Подумати лиш — сам пройшов уночі весь шлях із Лобриджа додому!

— І на голодний шлунок! — здригнулася Сьюзен. — Диво, що він досі живий. Не минули ще дні чудес, можете бути певні.

— Мужній хлопчина! — усміхнувся тато, який саме в цю мить зайшов до кімнати із Ширлі на плечі й погладив Волтера по голові. Волтер упіймав його руку й міцно стис. Ні в кого в усьому світі немає такого тата! Але ніхто не повинен знати, як страшно було йому вночі.

— І я більше не мушу їхати з дому, так, мамо?

— Ні, доки ти сам не захочеш.

— Я ніколи… — почав був Волтер, але замовк. Хай там що, а він був би не проти ще раз побачити Еліс.

— Подивись-но, ягняточко, — мовила Сьюзен, вводячи в кімнату рум’яну молоду жінку в білім фартуху та чіпці й із кошичком у руках.

Волтер поглянув. Дитятко! Пухкеньке, кругленьке дитятко з шовковистими, ледь вологими кучериками й крихітними витонченими рученятами.

— Хіба не красуня? — з гордістю мовила Сьюзен. — Погляньте, які війки — ніколи не бачила таких довгих у немовляти. А її вушка! Я завжди найперше дивлюся, які в кого вуха.

Волтер завагався.

— Вона дуже гарна, Сьюзен… погляньте, які в неї круглі пальчики на ногах… та чи не надто вона маленька?

— Вісім фунтів[6]