Вікторія Беше - Як я стала велетнем , Вікторія Беше

Бал у березневий вечір

Березень, 2015

       Якось швидко плинув час, я й сама не помітила, як настало шосте березня — день весняного балу на честь восьмого березня. Відкривши очі, я побачила на подушці проліски і записку від тата: «Єдиній жінці у моєму житті». «А раніше татко писав записки мамі...» — подумала я, вдихаючи запах пролісків.

На кухні на мене чекав сніданок: апельсиновий сік, омлет із сиром та японські панкейки. Я усміхнулася і побігла в кабінет татка, щоб поцілувати його в щоку. У кабінеті нікого не було.

«Татко знову почав бігати?» — подумала я, починаючи снідати. У мене було мало часу: треба було ще зібратися, трохи підфарбуватися і купити квіти для Інни Іванівни з Валентиною Михайлівною.

Коли я зайшла до бібліотеки, там нікого не було, а дзвоник на урок уже продзвенів. Я поклала квіти на стіл і, написавши записку з подякою за підтримку, вибігла в коридор, де зіткнулася з хлопчиком із паралельного класу.

— Вибач! Тобі не боляче? — запитав він, потираючи лоба.

— Ні, але тобі, здається, болить.

— Все добре, Лейло! Не забудь прикласти щось холодне. До зустрічі на балу! — підморгнув він мені.

— Він знає моє ім’я... — прошепотіла я, дивлячись йому вслід.

Я даремно поспішала на урок. Ніхто навіть не думав займатися цього дня. Усі були в передчутті вечірнього балу: з музикою, вогниками й навіть справжніми танцями. Хлопці носили квіти, вчителі посміхалися більше звичайного, а дівчата хизувалися сукнями і фарбували одна одну.

— Марно витрачений день! — зітхнула Христина.

— Чому ти так говориш? — запитала її Ная.

— Ти не підеш на бал, Христино? У тебе дуже гарна сукня, — сказала я. Мені згадався день, коли ми разом з Ольгою та Інною Іванівною вибирали сукні. Так-так, з тією самою Ольгою. Інна Іванівна сказала, що Ольгу не варто сварити — стане лише гірше.

— Ольга сирота, — говорила тоді керівниця. — У неї лише дідусь, а він людина з деспотичним характером... Ми повинні подарувати Ользі шанс... Я вірю, що вона ще може бути хорошою дівчинкою.

Ми погодилися з Інною Іванівною. Ми не лише вибрали з нею сукню, а ще поїли морозиво, сходили в кіно і зіграли в боулінг. Мама Наї мала рацію: Ольга змінилася і перестала діставати нас з Христиною. Не можу сказати, що ми почали краще спілкуватися в школі, але час від часу граємо разом у боулінг, а після — їмо морозиво. Ми з нею не дуже близькі, але я знаю, що вона любить м’ятне морозиво.

«Може, звести дідуся Ольги з Катериною Степанівною?» — подумала я. — «Мама мені часто говорила, що кохання пом’якшує серце».

— Лейло, ти нас чуєш? — здалеку почувся голос Наї. — Лейло!

— Що? О-о-о! Що сказала Христина?

— Я сказала, що було б краще відсвяткувати восьме березня в суботу — сьогодні марно витрачений день, бо ми не навчаємося.

— Інколи потрібно й відпочивати, Христинко!

— І це говорить та, хто завжди читає? — усміхнулася Ная, і я вперше помітила, наскільки вона схожа на маму. Як я раніше не помічала їхню схожість? Як її не помічали в школі?

       Був вечір. Я стояла біля дзеркала, дивлячись на своє відображення, і не впізнавала себе. Сукня личила мені і ніжно гармоніювала з відтінком моєї шкіри, навіть очі вперше за довгий час нібито засяяли щастям. Сукня була ніжно-бузкового кольору, із м’якої тканини, що спадала складками, наче пелюстки квітки. На талії — тоненький срібний ремінь, що пасував до сріблястих балеток. У вухах — крихітні сережки-гвоздики, які Ная подарувала мені ще до свята. А волосся було переплетене ледь помітною ниточкою бузкового кольору, у тон сукні. Ниточку мені подарувала Христина, тихо плачучи, чим здивувала нас із Наєю.

— Ти чого плачеш? — запитала її Ная.

— Тому що я дуже щаслива, що в мене є такі подруги, як ви.

— Тоді де ж моя ниточка?

Христина розгубилася, але зрештою відповіла:

— Подарую наступного восьмого березня.

Ми розсміялися. Я обійняла подруг. Мені хотілося поцілувати їх у дві щоки, як роблять у Туреччині, але, подумавши, що вони до цього не звикли, поцілувала кожну в скроню. Хтось постукав у двері, а потім я почула знайомий голос:

— Дівчатка, там уже грає музика.

— О-о-о! — вирвалося у Наї, щойно вона побачила, хто стоїть у дверях.

— Я декілька разів бачила, як він спостерігав у їдальні за Лейлою, — прошепотіла Христина, змусивши мене почервоніти.

— Ти любиш танцювати, Лейло? — це був хлопчик, з яким я зіткнулася в коридорі, який якось підняв із підлоги книгу, що я впустила, і одного разу поступився мені місцем в автобусі. Це був Артур — хлопчик, що таємно навідував мене у снах. У нього була бузкова сорочка, розтріпане волосся й щось невловиме в очах — тепло, цікавість, трішки страху. Він простягнув мені руку, ніби я справді була принцесою, а не дівчинкою, яка весь час боїться власних думок.

Ми вийшли з гардеробної і відразу почали танцювати, й музика затопила мене з голови до п’ят. Я посміхалася, він посміхався у відповідь.

«Він дійсно вважає мене гарною? — думала я. — Я гарна...»

Я ніколи не любила танцювати, вважаючи себе незграбною. Чесно кажучи, до цього я ніколи не танцювала. Ніхто мене ніколи не запрошував на танець, і я боялася, що не зможу. А як виявилося — це не так і важко, і ніяка я не незграбна.

       Артур весь час посміхався. Танцюючи, посміхався.І в ту мить я подумала: «Велетні — це не ті, хто не боїться. Велетні — це ті, хто танцює, навіть коли боїться».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍