Вікторія Беше - Як я стала велетнем , Вікторія Беше

Татове захоплення

       Другий танець я також танцювала з Артуром, а потім був третій, четвертий. Я сміялася, кружляла, ловила на собі погляди й уперше не ховалася від них. Я більше не була тінню — я була Лейлою, і мені було добре. Ми танцювали, поки не втомилися, а потім, відпочиваючи за столом, я побачила тата. На бал були запрошені батьки, але тато не говорив, що прийде. Він не лише прийшов... Він танцював, а його напарницею була Інна Іванівна. Я відразу відчула, що це не був танець ввічливості — у ньому було дещо більше. Тато дивився на керівницю так, ніби... перед ним була моя мама. Його обличчя світилося лагідністю, а очі, здається, бачили лише її.Тато одягнув білий смокінг, підстриг волосся, поголився...

«Ось чого тебе не було зранку вдома... Ти причепурювався для неї...» — думала я. Артур щось говорив, але я його не чула. Мій погляд був прикутий до Інни Іванівни. Її світле волосся було зібране в м’який вузол, а сукня чорного кольору робила її схожою на актрису зі старих фільмів, які мама колись любила переглядати. Із прикрас на ній були перлинки-гвоздики рожевого кольору, на шиї — буси-перлини, трохи меншого розміру... І ось що дивно: вона була без підборів і без макіяжу. Без червоної помади Інна Іванівна виглядала набагато молодшою й нагадувала ніжну весняну квітку.

«Тато прийшов для неї, і її посмішка присвячується йому!.. — пронеслося в моїй голові. — Коли все це почалося? Тиждень тому, коли ми зустрілися з ними біля кінотеатру? Десять днів тому — в парку? Місяць тому, коли тато вперше підвіз мене до школи? Чи це почалося значно раніше?»

       Вони танцювали просто, легко, неначе завжди танцювали разом. Його рука була на її спині, а її долоня — в його. Вони сміялися, плуталися, знову знаходили ритм і... виглядали щасливими. І я раптом подумала: «Може, в його серці ще й жила пам’ять про маму, але тепер там знову було місце для життя. Мій тато захопився».

       Я хотіла плакати. Образа, злість, зрада — ось що я відчувала. Сльози навернулися на очі, і я, нічого не сказавши Артурові, вибігла із зали. Знову була далі на крок від велетності — у ту хвилину мені здалося, що життя закінчилося. Я впала біля туалету, ловлячи повітря, але здавалося, що забула, як дихати.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍