Дмитро Терко - Маятник часу, Дмитро Терко

Казки і проза

Робочий ранок почався нервово. Спершу Олексій, у ролі наукового керівника, ніяк не міг визначити оптимальну дозу модифікатора — третьої складової винайденого ним легкоплавкого металевого сплаву, який мав слугувати середовищем для розміщення наночіпів. Цей сплав отримав назву "лібрезій". До його складу входили літій, цезій і берилій. Перші два елементи мали забезпечити середовище електроенергією, а третій — захист від радіації та необхідну міцність. У цій композиції було критично важливо не підвищити температуру плавлення й водночас забезпечити стійкість до небезпечного окислення — як у повітрі, так і у воді.

 Сказати, що ідея використання лібрезію була новаторською, — це не сказати нічого. Вона була революційною. Адже дотепер середовищем для штучних живих клітинних субстанцій слугували коацервати — спрощено кажучи, маслянисті чи інші високомолекулярні рідкі середовища. За їх допомогою, теоретично, можна було створювати живих істот — гомункулів. Саме так намагались діяти середньовічні алхіміки та чарівник Кура, відомий нам із "Золотої подорожі Сіндбада".

 Проте класичні гомункули — це все ж істоти з біологічною сутністю та всіма вадами органічного походження. А космос вимагає стійкості й абсолютної автономії. Тому металевий розчин для мобільних електронних носіїв штучного інтелекту — "мікрів" був саме тим, що треба.

Зрештою, Олексієві вдалося знайти належну композицію. Тепер справа перейшла до Віктора, який занурював "мікрів" у класичний коацерват і спостерігав за їхньою поведінкою та розподілом у просторі. Він працював з полегшеною версією наночіпів, оскільки потрібно було витримувати відповідні пропорції питомої ваги.

 Кропітку роботу перервав голос Алека:

— Пришвидшуйся! Ми за вісімнадцять годин до зриву сітьового графіка виконання! Планку треба тримати, чуєш? — вигукнув він роздратовано.

Галина, що працювала в протилежному кутку лабораторії, аж здригнулась. Віктор глянув у монітор на Алека й спокійно відповів:

— Все робиться, шеф. Десять хвилин перепочину — і завершу. До вечора етап закриємо. В запасі лишиться не менше десяти годин.

Після цього він відвернувся й пішов до холодильника по свій звичний передобідній йогурт. Налив у мензурку біло-рожеву смакоту, повернувся до столу й сів, поставив ємність на підставку біля реторти, закрив на мить очі долонями.

 У цей час Провидіння вже виношувало свій доленосний План. Так, мої любі: люди мріють, а зорі ні про що не жаліють! І саме в цей момент нанорозчин скипів і миттєво витік через довгий ретортний хоботок просто в мензурку нашого натураліста.

 Віктор відняв долоні від очей. Відчув полегшення. Узяв мензурку й залпом випив свій "виробничий коктейль".

— Галино! Як там наш спектрометр? Підготувала?

— Так, несу, тихо відповіла вона.

Підійшовши до Віктора, вона поглянула через його плече. Той обережно обертав реторту, розглядаючи її на світлі. І видовище справді зачаровувало. Не дослідник з ретортою — саме вигляд цього передостаннього притулку "мікрів" вражав. Нижній шар рідини був напівпрозорий, золотавий, а верхній поступово переходив на сферичну поверхню. Він рівномірно розподілявся, виблискуючи зернистим зоряним сріблом з ледь помітними темними вкрапленнями чогось загадкового.

"Як срібне дзеркало...", подумала Галина, згадавши знайому всім початківцям хімічну реакцію[1].

— Дай-но сюди спектрометр, мовив Віктор.

Отримавши в руки простенький прилад, він почав розглядати вміст реторти на світлі.

 — Чудово. Занотуй: при співвідношенні питомої ваги первинного коацервату до електронного наповнювача як вісім до одного й температурі +203°F, досягається 98,9 – 99,8% розподіл "мікрів" біля поверхневого шару розчину.

 Галина не дописала. Її стило зависло в повітрі.

— Що трапилось? — спитав Віктор.

— Та… наче ж вони не у верхньому шарі, а на стінках, — несміливо зауважила вона.

— Колего, так воно й є. Ми бачимо стан після скипання. А випаровування, як відомо, починається з поверхні, — пояснив наставник.

— Ой, пробач, щось я сьогодні розгублена... Так, усе правильно, — відповіла Галина, завершуючи нотатку. Потім повернула планшет на стіл Віктора й глянула на годинника.

— Піди пообідай, Галю. Ти куди ходиш? - спитав він.

— Тут у дворі затишне бістро. Пригощають смачним овочевим коктейлем. Кладуть нарізані невеликими кубиками відварені овочі, маслинки й ківі. Приправляють духмяною оливою. Смакота! Хочеш скуштувати? — запропонувала колезі.

— Я складу тобі компанію, хоча сьогодні якось не до салатиків. — сказав Віктор, розтираючи одночасно з цим собі скроні.

— Щось наче поколює й тягне в скронях. Краще посиджу з тобою й вип’ю філіжанку кави по-східному. Там таке готують?

— Так. Пішли — мовила Галя і вони рушили до двору.

Тим часом нанороботи з лабораторного йогуртового коктейлю (не плутати з "коктейлем Молотова") проштовхували підопічних "мікрів" по судинах Віктора до його "Головного центру прийняття рішень".

Кафешка дійсно справляла враження домашньої. Вони всілися під кутом спиною до входу й барної стійки. Коли подали все бажане, Галина запитала про коацервати. Що воно таке?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍