Юлия - Тіні старого лісу, Юлия

Розділ IV

Марина поралася біля своєї хатини, коли почула легкий шелест за спиною. Вона обернулася і побачила, що біля її порогу стояла стара Чаклунка.

— Я прийшла допомогти, – сказала вона, спираючись на свою важку палицю. – Ти не впораєшся з цим сама. Тіньовий володар – це сила, яку я знаю краще за інших. Я вже зустрічалася з ним раніше і проведу тебе через цей шлях.

Дівчина на мить затримала погляд на Чаклунці, розуміючи, що її допомога буде безцінною. Вона згадала свій нічний сон і слова бабусі про те, що сила полягає не лише в магії, але й у вірі в себе. А тепер вона мала поруч ще одну важливу та досвідчену союзницю.

— Я вдячна тобі, – мовила Марина, підходячи до старої. – Ліс стає все небезпечнішим і одній мені буде важко дійти до цілі. Твоя мудрість та знання допоможуть нам.

Чаклунка кивнула головою на знак згоди й вони вирушили в дорогу. Шлях почався зі стежки, яка вела глибоко в ліс. Це було далеко від тих місць, де Марина бувала раніше. Вони йшли мовчки, прислухаючись до звуків природи. Ліс тут був зовсім іншим. Вітер здавався тут сильнішим та прохолоднішим, а тіні – довшими та важчими. Навіть листя на деревах шаруділо якось тривожно і кожен такий шелест викликав відчуття, ніби щось невидиме спостерігає за ними з темряви.

Чим далі вони йшли та глибше заходили в ліс, тим складнішими ставали перешкоди. Спочатку це були лише заплутані гілки, що чіплялися за ноги та руки, мов живі істоти. Потім – великі камʼяні брили, які наче виростали з землі й блокували шлях.

— Ліс намагається захистити нас від того, що чекає далі, – прошепотіла Чаклунка, зупинившись перед черговою перешкодою – височенним камʼяним барʼєром.

Вона поклала руку на холодний камінь і пробурмотіла кілька слів стародавньою мовою. Камінь повільно почав розсипатися, відкриваючи вузьку стежку.

— Ліс знає, що ми йдемо назустріч великій небезпеці, – продовжила Чаклунка, коли вони прослизнули між камʼяними брилами. – Він намагається стримати нас від цього, але ми мусимо йти далі.

Потім на їхньому шляху зʼявилися інші перешкоди – болота і тонкі, майже невидимі, нитки павутиння, що переплітали гілки дерев. Ноги вгрузали у вологій землі, а повітря ставало дедалі сирішим. Вони просувалися повільно, але впевнено.

— Відчуваєш? – запитала Марина, коли вони зупинилися перепочити. – Щось змінюється довкола, таке відчуття, ніби важка хмара нависає над нами.

— Це наближається його Тінь, – тихо відповіла чаклунка. – Тіньовий володар не любить, коли хтось порушує його спокій. Але він ще повністю не прокинувся, тож у нас є час, та його дуже мало.

Нарешті, подолавши густі зарості та чагарники, Марина з чаклункою наблизилися до невеликої галявини, на якій ріс величезний древній дуб.

— Це і є ті самі ворота до підземного світу, де спить Тіньовий володар, – прошепотіла стара.

Несподівано туман довкола став ще густішим, дерева почали тихо шепотіти й навіть вітер ніби зупинився, завмерши в очікуванні.

— Щось не так, – тихо сказала Марина. Вона відчувала, як кожна клітина тіла попереджала її про небезпеку.

— Він знає, що ми тут, – мовила чаклунка, стискаючи міцніше свою палицю. – Але це не сам Тіньовий володар. Це хтось, кого він послав, щоб зупинити нас.

Тієї миті з туману, наче згусток темряви, зʼявилася фігура. Вона була висока, витягнута, з нечіткими обрисами. Здавалося, що вона складалася із тіней і туману. Її рухи були повільні та плавні, але кожен крок вносив у повітря ще більше холоду.

— Ви не пройдете далі, – пролунав глибокий голос, який ніби виходив з самої землі.

Марина відчула, як тривога піднялася в неї всередині, але не дозволила страху опанувати собою.

— Ми йдемо далі, хочеш ти цього чи ні, – твердо відповіла вона і зробила крок уперед, прямо назустріч темній фігурі.

— Це помилка, дівчино, – голос тіньової істоти став холоднішим. – Ви прийшли туди, куди не повинні були йти. Тіньовий володар скоро прокинеться і кожен, хто наважиться ступити на його землю, буде нею поглинутий.

— Ми прийшли, щоб запобігти цьому, – втрутилася Чаклунка, крокуючи поряд з Мариною. – Ти знаєш, хто я. І ти знаєш, що я не боюся вас.

Фігура на мить завмерла, ніби роздумуючи; її нечіткі обриси затремтіли. А потім з туману зʼявилася довга рука, ніби виткана з ночі та хмар, і потягнулася до дівчини.

Марина зітхнула, відчуваючи, як холод руки пробирається до її серця. Ще мить – і кров в її жилах перетвориться на лід. Тут на допомогу їй прийшли слова бабусі: “Твоя віра в себе сильніша за всі чари”. Дівчина зробила ще один крок вперед, показавши тим самим, що вона не злякалася.

— Ти не зупиниш нас. Ти лише Тінь того, що чекає нас попереду, – голосно вигукнула вона.

Фігура затремтіла і на мить здалося, що вона ось-ось розсиплеться на шматки. Та враз її обриси стали чіткішими, а голос – гострим, як лезо ножа.

— Тоді ти просто зараз зіткнешся з його гнівом, – пролунав туманний шепіт і рука істоти вдарила в землю перед ногами Марини. Тінь розтеклася по землі, перетворившись на чорну каламуть, яка почала підійматися вгору, намагаючись схопити дівчину за ноги.

Чаклунка швидко підняла руку і її палиця спалахнула блідим світлом. Скочивши з місця, вона прошепотіла заклинання, яке розвіяло туман, і тіньова каламуть відступила, як ніч відступає перед світанком.

Фігура засичала, її обриси почали розчинятися і згодом зовсім зникли, залишивши після себе лише тишу і холод.

— Це було попередження, – тихо сказала Чаклунка, опускаючи палицю. – Він боїться, що ми зможемо зупинити його.

— Йому не вдасться залякати нас, – твердо відповіла Марина і в її очах спалахнула рішучість.

Вгамувавши тривогу, Чаклунка та дівчина рушили далі, розуміючи, що справжнє випробування тільки починається.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍