Юлия - Тіні старого лісу, Юлия

Розділ V

Марина та Чаклунка підійшли до старого дуба, коріння якого ніби пульсувало темною магією. Під деревом виднілася вузька щілина, що вела до підземелля. Слабке світло зникало в цій темряві, лишаючи тільки холод і відчуття страху.

— Це початок шляху, – прошепотіла Чаклунка, нахиляючись до входу. – Під землею зберігаються секрети, які ніколи не повинні бути відкриті. Ти відчуєш їхню вагу на собі, але будь обережна. Памʼятай, що твій головний ворог – страх.

Марина відчувала, як її починала охоплювати паніка. Вона закрила очі й глибоко вдихнула, повторюючи, ніби закляття, слова бабусі: “Твоя віра в себе сильніша за будь-яку магію”.

Вони почали спускатися в підземелля, рухаючись вузькими східцями, які з кожним кроком ставали все більш вологими та слизькими. Стіни підземного коридору тремтіли від їхніх дотиків, наче живі, а повітря було важким і затхлим. Тьмяне світло від палиці чаклунки ледве пробивалося крізь густий морок.

Чим глибше вони спускалися, тим більше тіней рухалося навколо них. Спершу це були лише ледь помітні обриси, які зʼявлялися на стінах і зникали, але з часом вони почали набирати форму. Їх пусті очі пристально дивилися на Марину, а їхні тонкі довгі руки тягнулися до неї. Це були душі тих, хто колись намагався дійти до Тіньового володаря, але не зміг пережити цей шлях і назавжди залишився служити йому.

— Це лише відображення того, що їх поглинуло, – мовила Чаклунка, коли Марина зупинилася перед однією із таких фігур, що вийшла зі стіни. – Вони не можуть нашкодити тобі фізично, але якщо ти подивишся їм в очі, вони почнуть поглинати твою душу.

Марина відвела погляд і прискорила крок, тримаючи голову опущеною. Тіні тягнулися до неї, шепотіли слова, які вона не могла розібрати, але кожен шепіт приносив із собою жахливе відчуття. Поступово тіні стали рухатися швидше, їхні обличчя спотворювалися в жахливі гримаси. З однієї зі стін почали пробиватися руки й деякі з них схопили дівчину за одяг.

— Не зупиняйся! – крикнула Чаклунка, викидаючи руку вперед. Її палиця спалахнула сильніше і тіні на мить відступили, випустивши Марину зі своїх обіймів.

Та на кожному кроці їх чекали нові жахи. Під ногами раптом почали зʼявлятися змії. Їх тіла були холодними та слизькими. Їхні червоні, як кров, очі дивилися на дівчину і Марина відчула, як холодний піт прокотився по її спині.

— Це – ілюзії, – пояснила Чаклунка, – вони намагаються вивести тебе з рівноваги. Просто йди далі й не дивись на них.

Марина глибоко вдихнула і, хитаючись від відрази, переступила через одну зі змій, яка ледь не оповила її ноги. Дівчина зосередилася на русі вперед та на ледь помітному світлі від палиці Чаклунки. Її віра в себе міцніла з кожним кроком.

Дедалі тунель ставав ще вужчим. На стінах почали зʼявлятися вирізьблені символи – старовинні знаки, які Марина раніше бачила в книгах, але й подумати не могла, що зустріне їх в реальному світі та ще й при таких обставинах.

— Це місце забуте богами, – прошепотіла Чаклунка, дивлячись на символи. – Тут колись вшановували стародавніх духів, але тепер це притулок для злих істот.

Раптом земля під їхніми ногами затремтіла. З далеких глибин підземелля пролунав глухий звук, ніби щось величезне і важке ворушилося в темряві.

— Він прокидається, – зупинившись мовила Чаклунка. Її голос звучав тривожно, але вона трималася впевнено. – Ми наближаємося до його лігва. Тримайся, Марино. Найгірше ще попереду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍