Юлия - Тіні старого лісу, Юлия

Розділ VI

Зрештою дівчина та Чаклунка зупинилися перед масивними, камʼяними воротами, що виходили з самої землі й були схожими на кістки давнього чудовиська.  Тунель, яким вони йшли, раптово розширився і перед ним відкрився величезний підземний простір, поглинутий темрявою. Туман клубочився на темній підлозі й ніби дихав власним життям; відчуття задушливої сили наповнювало повітря.

— Ми на місці, – прошепотіла Чаклунка. – Він тут. Він відчуває нас.

Марина теж відчувала це. Її стало навіть важко дихати, але вона зосередилася на своїй цілі. Вона стояла рівно, хоча ноги не хотіли її слухатися. Та поступово її дихання вирівнялося, хоча темний холод все ще стискав груди.

— Вийди до нас, Тіньовий володарю! – закричала Чаклунка і її голос, мов лезо, розрізав темряву.

З далекого темного кутка щось почало рухатися. Спочатку здавалося, що це частина темряви ворушиться, та незабаром з мороку проступили обриси високої, худої фігури. Її довгий плащ, схожий на розплавлену тінь, звисав до самої землі. На голові було щось схоже на корону з чорного металу, крізь тріщини на якій, витікала темна енергія.

Його обличчя залишалося прихованим у тінях, лише очі світилися блідо-сірим світлом. Вони ніби пронизували душу, змушуючи кров у жилах застигати. Фігура перестала рухатись, але її присутність тиснула на Марину, немов важкий камінь.

— Хто наважився потривожити мене? – майже одночасно з усіх сторін пролунав його голос.

Дівчина зробила крок уперед, відчуваючи, як тремтіння пробігає по її спині, але не дозволила собі відступити.

— Ми прийшли зупинити тебе, – сказала вона твердим голосом. – Ти більше не маєш влади над цим світом.

Роздався жахливий сміх, схожий на шепіт сотень злих душ.

— Ви смішні, – почав глузувати Тіньовий володар. – Ви думаєте, що можете кинути мені виклик? Я – древній! Я – темрява, яка існувала задовго до того, як цей світ набув форми.

— Твоя сила зростала з людського страху, – втрутилася в розмову Чаклунка. – Але тепер нам відомі твої слабкі сторони.

Тіньовий володар підняв руку і темрява навколо них завирувала, перетворившись на густу стіну із тіней і шепотів.

— Я знищу вас, як і всіх, хто намагався кинути мені виклик, – знову мовив він. Зараз його голос звучав більш роздратовано та жорстоко. – Ваші душі залишаться тут назавжди.

Марина та Чаклунка стояли перед Тіньовим володарем, відчуваючи, як густий морок навколо них набирав силу. Ось він простягнув свої руки вперед і темрява, наче жива, обвила Марину, стискаючи її з усіх боків.

— Ти не можеш перемогти мене, смертна, – загрозливо мовив він, наближаючись до дівчини з кожним словом. –  Я – вічність! Я – темрява, яка живе в кожній душі.

Марина відчула, що її сили почали танути. Тінь ніби висмоктувала з неї енергію, залишаючи лише слабкість. Її руки заніміли, темрява пробиралася до самого її серця.

Помітивши це, Чаклунка підняла свою палицю, намагаючись вимовити закляття. Її голос був твердим, мов камінь, але магія тут була безсила.

— Твої закляття тут марні, – засміявся Тіньовий володар, – тут паную лише я.

Серце Марини почало битися слабше, думки розпливалися і вона вже була готова здатися, відчуваючи, як темрява перемогла. Але в ту мить, коли вона була вже на межі втрати свідомості, щось змінилося. У самій глибині темряви, де вже не було ні надії, ні світла, вона раптом відчула тепло – тихе й ніжне, мов промінь сонця. Світло зʼявилося не зовні, а всередині, і з кожною секундою воно ставало яскравішим.

Несподівано навколо Марини почали зʼявлятися прозорі, бліді тіні, але не ті, що вели її лісом. Це були світлі душі, що сяяли світлом. Вони не мали тіла, лише яскраві обриси, схожі на мерехтливі зорі. 

— Не бійся, ми з тобою, – тихо прошепотів один із духів.

Марина відчула, як у її серці знову спалахнула сила. Душі кружляли навколо неї, огортаючи її теплом і світлом. Вони протистояли темряві, змушуючи її відступити. Разом вони створили щит, який не могли пробити темні сили.

— Ні! – заволав  Тіньовий володар і його обличчя спотворилося від люті. 

Він спробував стиснути свої тіні ще сильніше, але душі людей витіснили його силу. Марина відчула, як її тіло знову наповнилося життям. Вона підняла голову, її очі світилися внутрішнім світлом.

— Ти більше не маєш влади над цим світом, – твердо сказала вона. – Ти не можеш поглинути те, що тобі не належить.

Тіньовий володар гнівно засичав, намагаючись схопити її останнім ривком темряви. Але світлі душі оточили його, перетворившись на потужний вихор енергії. Його фігура почала розчинятися в променях світла, що оточило його.

Весь зал наповнився яскравим світлом. Тіні зникли разом зі своїм володарем. Сила Тіньового володаря була зруйнована. Душі, які допомогли Марині, теж поступово розчинилися в повітрі.

— Ми повертаємося до світу світла, – шепотіли вони, залишаючи по собі лише тихе відлуння у підземному просторі.

Марина полегшено зітхнула і поглянула на Чаклунку, яка мовчки дивилася на неї з легким здивуванням і захопленням.

— Ти змогла, – прошепотіла вона і в її очах засяяла радість.

— Ми зробили це, – тихо промовила Марина, відчуваючи, як напруга потроху залишає її тіло. Але вона знала, що це був лише початок її шляху, як провідника між світами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍