Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

class="v">Мене затримав, не змінивсь в лиці

І далі вів перервану рацею:

76 «Не вміють вас мої долать бійці,

І це мене жахливіше терзає,

Ніж язики вогню в могилі цій.

79 Та п’ятдесят разів не запалає

Прекрасна владарка держав нічних, —

Й цього невміння взнаєш зло безкрає.

82 Та хай ти вернеш до країв земних! —

Скажи, чом цей народ такий жорстокий

В своїх законах до людей моїх?»

85 І я йому: «Багряні ті потоки,

Що нам при Арбії несли загин,

Нерідко згадує наш храм високий».

88 Чолом поникнувши й зітхнувши, він:

«Не сам я був, – сказав, – як до навали

Приєднувався я не без причин.

91 Але був сам, коли усі жадали

Фйоренці і руїни, й всяких бід.

Сам проти всіх був, непохитний, сталий».

94 «Ах, угамувався врешті ваш би рід! —

Я побажав. – Зніміть же пута з мови,

Під їх вагою я неначе зблід.

97 Як я гадаю, зір у вас готовий

Побачить, що з собою час несе,

Сучасність же огорнута в покрови».

100 «Як ті, хто кепсько бачить, зрим ми все, —

Сказав він, – що віддалене від ока:

Всевишній вождь дає нам світло се.

103 Коли ж близьке воно, то зависока

Нам ця завада; без вістей од вас

Ріка знання про світ в нас неглибока.

104 Отож ти розумієш, що запас

Всіх наших знань загибель жде єдина,

Коли замкнеться хід в майбутній час».

109 І каючись, мов то моя провина,

Відмовив я: «Скажіть тому, хто впав,

Щоб не оплакував живого сина.

112 Не відповів я через безліч справ,

В мою бо душу сумнів труту крапав,

Що з неї розум ледве врятував».

115 І мій учитель тут мене поквапив,

І поспішив я духа розпитать,

Хто з ним іще у ці гроби потрапив.

118 І він: «Душ з тисячу – чимала рать;

Є Федеріко Другий, а крім нього —

Ще Кардинал; не варт і рахувать».

121 Він щез, і до поета я старого

Вернувсь у хвилюванні – мова ця

Передвіщала безліч зла нового.

124 Він вирушив, і я – в сліди співця.

Йдучи він запитав: «Про що турботи?»

І я йому відкрився до кінця.

127 «Запам’ятай все мовлене навпроти

Твоєї долі, – наказав мудрець.

Звів палець, – та дізнайся ось про що ти:

130 Лиш ставши перед любим для сердець

Промінням зір, що бачать все правдиво,

Життя свого ти взнаєш реченець».

133 Сказавши це, він повернув наліво,

Й пішли ми до середини, де був

Крутий обрив, що біг згори стрімливо,

136 А звідти сморід нестерпучий тхнув.

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

1 Ми пругом вужчим перейшли й тіснішим,

Який складався з диких валунів,

Спинившись над проваллям ще жахнішим.

4 Від смороду, який весь час валив

З безодні чорної невпинним плином,

З нас кожен заховатися волів

7 За віко гробу з написом нетлінним:

«Це папи Анастасія тюрма,

Що впав у єресь слідом за Фотіном».

10 «Іти нам вниз можливості нема,

Аж поки нюх не звикне до гидоти,

А там для нас вже буде все дарма», —

13 Так вчитель мій, і я на те: «А доти

Щось роз’ясни мені, щоб час не йшов

Намарне». Й він: «Та я не проти.

16 Мій сину, між скелястих цих основ, —

Почав він мову, – містяться три кола,

Що вужчають, біжучи стрімголов.

19 Юрба проклята повнить їх довкола, —

Скажу, щоб далі ти лиш додивлявсь,

Яка покара вдачу їх зборола.

22 Злий вчинок приводом неправді ставсь,

Огидний небу; той несправедливий,

Хто до насильства та оман вдававсь.

25 Самим лиш людям злий обман властивий

І тим бридкіший Богу, тож для них

У нижчих колах мук добір жахливий.

28 У першім – тьма насильників лихих;

Трьом смугам віддане воно суміжним,

Троїстий-бо природою цей гріх:

31 Чинити Богові, собі чи ближнім

Насильство можуть, їм та їх речам,

Як взнаєш, стежачи за думки стрижнем.

34 Насильній смерті й ранам ближній сам

Підпасти може, а маєтки в нього —

Руйнації, пожежам, грабежам.

37 Отож розбійник, ласий до чужого,

Людиновбивця і брудний палій —

Всі в першій смузі покарання злого.

40 Собі й маєткам лиха заподій

І в другу смугу муки йди терпіти,

Карайся у провині там своїй

43 Із тим, хто жити не схотів на світі,

Добро гайнує, програш покрива

І плаче там, де слід було б радіти.

46 А ці насильства – кривда Божества:

Його відкинення, хула кричуща,

Зневага до природи і єства.

49 Тому-то смуга познача найвужча

Тавром своїм Каорсу і Содом

І всіх, кому мерзенна сила суща.

52 Обман, що честь гидує ним, як злом,

Можливий і до тих, хто йме нам віру,

Й до тих, які не вірять нам цілком.

55 А ще є способи вбивати щиру

Любов природну, вдавшись до мерзот.

Тож в другім колі мучать совість хиру

58 Святош, що наживалися стокрот

З підробок та шахрайства, симонії,

Хабарництва та інших ще підлот.

61 Любов обманом нищать лиходії

Й ту, що природній додає добро

І зроджує довірливі надії.

64 Найменше з кіл є в той же час ядро

Для всесвіту й престол для пана Діте,

Там зрадників шматується нутро».

67 І я: «Учителю, твоє розвите

Пояснення висвітлює мені

Цю прірву і населення в ній скрите.

70 Але скажи: ті, хто вищить в багні,

Хто в вихрі мчить, хто мерзне в зливі з тучі,

Хто лається у марній метушні, —

73 Чом обминули місто це палюче