Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

ручаї,

Нестримно мчать, женуть людей, худобу,

Не розбиравши, де стада чиї.

73 І вождь, звільнивши зір мені: «Ти спробуй

Звернути ока нерв спочилий свій

На древню піну й пари люту злобу».

76 Мов жаби, як зачують раптом змій,

Закумкають, аж затуляєш уші,

І всі під воду кинуться мерщій, —

79 Так, бачив я, численні грішні душі

Від Одного тікали в твань грузьку,

А Той ступав по Стіксу, як по суші.

82 А щоб запону одслонять важку,

В задусі зводилась його лівиця,

Мов піднімала річ якусь тяжку.

85 Я взнав посла небес, що мав явиться,

Звернувсь до вчителя, і він мовчком

Дав знак мені в шанобі поклониться.

88 Ах, як гнівився цей борець із злом,

Що ображало в ньому досконалість!

Він браму розчинив тонким жезлом.

91 «О вивержена з неба клята малість! —

Гукнув він, ставши на жахний поріг, —

Звідкіль така обурлива зухвалість?

94 Чом опиратись тим, хто переміг?

Скорітесь волі, що в мету влучає

І збільшує для вас тягар вериг?

97 Ви знаєте, чим доля відомщає?

У Цербера у вашого з оков

Намулені місця всяк добачає!»

100 Нечистим шляхом він назад пішов,

На нас не кинувши свій погляд милий,

Мов той, хто, ринувши у мислей схов,

103 Не бачив тих, що поруч з ним ходили.

Дало нам сил це сяйво серед мли,

Й відважно ми поріг переступили.

106 Без опору до міста ми зайшли,

І палко я бажав про тих дізнатись,

Що у фортеці замкнені були.

109 Зайшовши, став я миттю оглядатись

І вмить побачив діл скорботи й зла,

Де мало все од лементу здригатись.

112 Як в Арлі, де ріка тече мала,

Як в Полі над Карнаро, де в затоці

Італія замок собі знайшла,

115 Гробниці горбляться на кожнім кроці, —

Тут ними всіяно весь ґрунт пустий;

Та гірш було, що з усієї моці

118 Між ними звився полумінь густий.

Жара пашіла скрізь така велика,

Якої й звиклим не перенести.

121 На трунах зсунуті були всі віка,

Й зітхання чулися з-під них жаскі,

Мов із грудей розтятих чоловіка.

124 І я: «Учителю, це хто такі,

Що, змушені до скорбної постави,

Лиш зойки дикі видавать важкі?»

127 І він: «Це лжеучень усяких глави

З їх послідовниками. Тут, в огні,

Злічити їх не вистачить уяви.

130 Із схожим схоже тут в одній труні

У полум’ї, то більш, то менш похмурім».

Він шлях праворуч показав мені,

133 І ми пішли між полем мук і муром.

ПІСНЯ ДЕСЯТА

1 І от іде стежиною вузькою

Між мурами товстими й полем мук

Учитель мій, і я за ним ступою.

4 «О вишній уме, що до гірших лук

Ведеш мене, – почав я, – як владика,

Ти спрагу вдовольни із власних рук!

7 Чи можна тих, чия вина велика,

Побачити? Нехай би підвелись —

Немає ж варти, і розкриті віка».

10 І він: «…Вони закриються колись,

Як з Йосафату вернуть опочилим

Тіла, в які свого часу вдяглись.

13 Це кладовище віддане могилам

Для Епікура та його рідні,

Які вбивають душу з вмерлим тілом,

16 Але небавом при одній труні

Задовольниться й це твоє жадання

І друге, що ховаєш в таїні».

19 І я: «Мій добрий вождю, запитання

Я пильно бережу в душі своїй,

Щоб виконать твої заповідання».

22 «О ти, що йдеш по місту цім живий

Уродженцю Тоскани, будь же ґречний,

Прошу тебе, зі мною мить постій.

25 Твоя вимова – доказ безперечний,

Що ти із благородної землі,

Якій я, може, був занебезпечний».

28 Так гримнув голос у гробничій млі,

І з страхом до вождя я пригорнувся,

Немов до нені злякані малі.

31 А вождь мені: «Чого це ти вжахнувся?

Ти бачиш Фарінату, що піднявсь

По крижі в домовині й не схитнувся».

34 І пильно в нього зором я втуплявсь,

А він, чоло здіймаючи та груди,

Здавалось, Пекло згорда роздивлявсь.

37 Вожай до нього між могильні груди

Штовхнув мене, уміло ведучи,

Й сказав: «Хай мова в тебе ясна буде».

40 Коли ж наблизився я, ідучи,

На мене скоса він поглянув знизу

Та й попитав зневажливо: «Ти чий?»

43 І я, щоб догодить його капризу,

Нічого не втаївши, все повів,

І він неначе в млу вгорнувся сизу.

46 А далі вимовив: «Твоїх дідів

Вважав я з партією ворогами

І двічі на вигнання засудив».

49 «Та привела до рідної їх брами, —

Я відказав, – і перша, й друга путь, —

Цього ж зробить не вміли ваші з вами».

52 І тут, в труні, приховуючи лють,

Звелась ще друга голова по шию —

Навколішки підвівся дух, мабуть.

55 Дух озирнувсь, плекавши, певно, мрію

Побачить поруч мене ще когось,

Але, даремну втративши надію,

58 В сльозах сказав: «Коли уму вдалось

Тебе звести у цю сліпу в’язницю,

Де син мій? Не з тобою він чогось».

61 І я: «Не сам іду крізь цю темницю:

Керує мною той, що поряд жде,

З ким Гвідо ваш не міг заприязниться».

64 Сумні слова й лице його бліде

Були для мене ясні й зрозумілі,

І я в відмові не схибнув ніде.

67 І з зойком підхопивсь він у могилі:

«Ти що? «Не міг!» Отож його нема?

І світло дня не тішить очі милі?»

70 Й, побачивши, що ждати вже дарма,

Бо з відповіддю я спізнивсь моєю,

Впав навзнак, і його покрила тьма.

73 А гордівник, що мовою своєю