Емма Донохью - Кімната

Очі Ма блищать, а погляд важчає. Вона розгортає книжку і читає:

— Гля-я-я-я-яньте, це Ділан!

Ма роздратована, тож я дозволяю їй прочитати «Зниклого Кролика», а потім — трохи з «Аліси». Мій найулюбленіший вірш у цій книжці — «Вечірній суп»; іду в заклад, він не овочевий. Аліса опиняється в залі з безліччю дверей, одні з них — малюсінькі-мацюпусінькі. Коли Аліса відмикає їх золотим ключиком, там виявляється сад з яскравими квітами і прохолодними водограями, однак її зріст знову не такий, як треба. Коли ж вона нарешті потрапляє в цей сад, то з’ясовує, що троянди в ньому не справжні, а розмальовані, і їй доводиться грати в крокет фламінго та їжаками.

Ми лежимо поверх Перини. Я донесхочу напиваюся моні. Думаю, коли в Кімнаті буде по-справжньому тихо, Мишенятко до нас повернеться, проте воно не повертається. Ма, певно, позатикала всі дірки. Загалом вона не скупа, але іноді починає скупитися.

Уставши, ми кричимо, а я ще б’ю покришками каструль, наче музичними тарілками. Це триває цілу вічність, бо коли я замовкаю, Ма знову заходиться криком, мало не зриваючи собі голосу. Плями на її шиї стають такого кольору, ніби їх намалювали буряковим соком. Гадаю, то сліди пальців Старого Ніка.

Після цього я граю в телефон рулоном туалетного паперу. Мені подобається слухати, як звучать слова, коли я виголошую їх у товстий рулон. Зазвичай Ма розмовляє зі мною різними голосами, але сьогодні їй треба полежати й почитати. Вона читає «Код да Вінчі», з обкладинки книжки визирають очі жінки, схожої на Ма дитяти Ісуса.

Я телефоную Чобіткові, Патрикові та дитяті Ісусу і розповідаю їм про те, чого я навчився робити, ставши п’ятилітком.

— Я можу бути невидимим, — шепочу я у свій телефон. — Я можу вивернути язика і злетіти, мов ракета, у Космічний Простір.

Очі Ма заплющені — як же вона читає з заплющеними очима?

Я граю в клавіатуру, тобто залажу на свій стілець біля Дверей, а Ма називає числа. Однак нині мені доводиться придумувати їх самому. Я швидко-швидко, без помилок тисну на кнопки з цифрами. Двері не відчиняються, але мені подобається звук біп, що лунає, як я натискаю на клавіатуру.

Перевдягання — тиха гра. Я накладаю на голову корону, зроблену зі шматочків золотої і срібної фольги, прикріплених до картонної коробки з-під молока, а тоді роблю браслет для Ма, зв’язуючи разом дві її шкарпетки — білу й зелену.

Діставши з Полиці Ігрову Коробку, я вимірюю Лінійкою камінчик доміно і шашку; довжина камінчика — майже цаль, а шашки — півцаля. Я встромляю пальці в святого Петра і святого Павла, вони кланяються один одному і після кожного поклону літають по Кімнаті.

Очі Ма знову розплющені. Я дарую їй браслет зі шкарпеток. Ма каже, що він дуже красивий, і тут-таки надіває його на руку.

— А пограймо в сусіда-жебрака!

— Зажди хвильку, — каже вона і йде до Мийниці, щоб умити обличчя.

Я не знаю, навіщо Ма це робить, адже воно в неї не брудне. Може, на ньому мікроби?

Я двічі випрошую в неї грошей, а вона в мене — лише один раз; я ненавиджу програвати. Потім ми бавимося в джина-п’яницю та рибалку, переважно виграю я. Після цього ми просто граємо в карти, танцюємо, боремося і вигадуємо всякі історії. Моя найулюбленіша історія — про Діамантового Джека та його друзів, теж Джеків.

— Глянь, — показую я на Годинник. — Уже п’ята нуль одна, можна вечеряти.

Ми з’їдаємо по гот-доґу, яка смакота!

Щоб дивитися Телевізор, я сідаю в Крісло-Гойдалку, а Ма — на Ліжко. У її руках Швацький Набір: вона пришиває облямівку до своєї буро-рожевої сукні. Ми перемикаємося на медичну планету, де лікарі та медсестри роблять у людях дірки і витягають звідти мікробів. Люди ці не померли, а сплять. Лікарі не відкушують нитку, як Ма, а відрізують її супергострими кинджалами; потім вони зашивають людей, як Франкенштайна.

Коли починається реклама, Ма просить мене встати і вимкнути звук. На екрані в цю мить чоловік у жовтому шоломі свердлить серед вулиці дірку. Раптом він хапається за лоба і морщиться.

— Йому боляче? — питаю я.

Ма зводить очі від шиття:

— Йому, мабуть, розболілася голова від того жахливого гудіння.

Ми не чуємо, як гуде дриль, бо Телевізор занімів. Чоловік з Телевізора стоїть тепер біля мийниці і витрясає з пляшечки пігулку; далі — він усміхається й кидає хлопчикові м’яча.

— Ма, Ма.

— Що? — питає вона, зав’язуючи вузол.

— Це ж наша пляшечка! Ти що, не бачила? Ти не бачила чоловіка з головним болем?

— Ні.

— Він витяг пігулку з нашої пляшечки — з тієї, де лежать болегамівні пігулки.

Ма зводить очі на екран, але там уже показують машину, що мчить попід горою.

— Ні, перед цим, — кажу я, — в нього була наша пляшечка з болегамівними пігулками.

— Ну, певно, то була така ж, як у нас, але не наша.

— Ні, наша.

— Таких пляшечок повно-повнісінько.

— Де?

Ма дивиться на мене, потім знову на свою сукню і натягає облямівку.

— Наша пляшечка стоїть на Полиці, а інші...

— У Телевізорі? — питаю я.

Вона спускає погляд на нитки й намотує їх на маленькі картки, щоб сховати у Швацький Набір.

— Знаєш що? — підстрибую я. — Знаєш, що це значить? Він іде в Телевізор.

У Телевізорі знову показують медичну планету, але я вже не дивлюся.

— Старий Нік, — пояснюю я, щоб Ма не подумала, ніби я кажу про чоловіка в жовтому шоломі. — Коли його тут немає, тобто вдень, знаєш що? Він перебуває в Телевізорі. Там він купує в крамниці наші болегамівні пігулки і проносить їх сюди.

— Приносить, — поправляє мене Ма, встаючи. — У цьому разі правильно казати «приносить», а не «проносить». Пора спати.

Ма заводить пісню «Ти путь мені вкажи в мою оселю», та я не підспівую.

Мені здається, що вона не розуміє, як це все приголомшливо. Той здогад не йде мені з голови, коли я вдягаю спальну футболку, чищу зуби і навіть коли смокчу цицю, лежачи поруч з Ма в Ліжку. Я відриваю рота від соска й питаю:

— Як так виходить, що ми ніколи не бачимо його в Телевізорі?

Ма позіхає й сідає.

— Весь час дивимося, одначе ніколи не бачимо його; як же так?

—