Анастасия Хэд - Ходімо зі мною, Анастасия Хэд

Глава 9

Лія
Ранок був невдалим: окрім того, що всю ніч не могла заснути, а коли нарешті вдалося — наснився якийсь маревний дурдом, та ще й біля виходу з готелю мене зустріла Софі.
— Ти маєш щезнути з його життя!
— Знаєте, ви не маєте права вирішувати за нас. Якось і без вас розберемося, — такої відповіді вона явно не очікувала. Авжеж, хіба можна перечити “її величності”.
— Ти йому не пара. Жалюгідне, убоге створіння не може бути поруч із таким, як Ярик.
Кожне слово — наче ніж в серцю. Як же гидко через власну безпорадність. Може, вона й має рацію щодо мене: я не багата, з простої сім’ї  і моя робота зовсім не престижна. Але хіба почуття вимірюються грошима? І втручатися в наші стосунки вона не має права. Якщо Ярик теж так вважає — нехай скаже мені це в обличчя.
Та чомусь було прикро. Мабуть, через те, що хтось вважає себе кращим за інших. Колись казали, що всі люди народжуються з рівними можливостями. Дозвольте не погодитись, любий: дитина, покинута матір’ю в дитбудинку, й немовля, якого годують з срібної ложечки у розкішному маєтку — навряд чи стартують з однакових позицій. Але багатство і статус не дають тобі права вважати інших ніким. У будь-якій ситуації треба залишатися людиною, аби в старості тебе не переслідували привиди неправильних вчинків.
Я їй нічого не відповіла, просто розвернулася і пішла. Можливо, це була слабкість, і треба було відповісти на її хамство, але не хотілося псувати собі настрій ще більше. А на вулиці світило сонечко, щебетали пташки. На небі жодної хмаринки — і знову моє улюблене блакитне небо.

Тепер можна й додому: відновити мобільний і подзвонити мамі — певно, вона вже всі лікарні і морги обдзвонила.
Я жила недалеко від центру, у двокімнатці старого планування. Маленька — але що ще треба самотній жінці. Передяглася в легке сине в квіточку плаття, взула улюблені балетки й нарешті відчула себе людиною. У холодильнику — миша повісилась, тож, діставши свою заначку, подалася до найближчого супермаркету.
Так, заїдати поганий настрій солоденьким — не найкраща ідея, але ж як приємно! На сьогодні з "смаколиків": тістечка і моє улюблене капучино з кокосовим сиропом. Заглянувши в комп’ютер, знайшла кілька непрочитаних листів. І всі — від кого б ви думали? Від мого колишнього.
Розливається соловейком: мовляв, кохаю, машину куплю, свою видру вже кинув, а зрада — найбільша помилка в його житті. Напрошуються не надто пристойні слова, але, з огляду на моє виховання, краще промовчу. Невже він думав, що я його пробачу й ми знову будемо разом? Не вірила, що він настільки поганої думки про мене.
Завтра — на роботу, в звичне русло, а поки треба розгрібати авгієві стайні, на які перетворилася моя квартира. І звідки тільки стільки пилу й сміття? День за прибиранням промайнув швидко. Мама сильно образилась, але ми швидко помирилися — я не звикла сваритися з близькими, бо якщо людина тобі дорога — ти зробиш усе, аби втримати її поруч.
“Ой, справді? А як же Ярик?” — пискнула самокритика. “Ох і лицемірка ти, любонько!” Знаю. І ця думка не дає мені спокою. Як я могла так із ним вчинити: піти, нічого не пояснивши? Так, можливо, наші стосунки нічого б не дали врешті решт, але ж спробувати варто було.
Передяглася у свою улюблену піжаму з Пікачу — так, я люблю аніме і що ви мені зробите? Доросла тьотя, яка досі вірить у казки й happy end.

Після чергової порції обіймашок із Мусею — моєю попелястою жовтоокою британкою — пішла спати. Та сон усе не йшов: занадто багато всього навалилося останнім часом, аж хочеться до психолога. Може, це мої страхи й бажання проявляються в галюцинаціях? Та де там! Я цілком адекватна. Забуду все, як страшний сон, і крапка. Хоча вночі виходити на вулицю буде вже не так приємно й безпечно.
У двері подзвонили. Дзвінок вирвав мене з летаргії, і я пішла дізнатись, кого нечиста принесла серед ночі. Женя?.. Якого?.. Відчиняти чи ні?
У вічко заглядав високий хлопець у сірому плащі.
— Ліє, треба поговорити.
Уражене самолюбство шепотіло: “Відчини, хай ниє, принижується — ти ж цього хочеш. Хочеш подивитися на нікчему, через якого так страждала.” Ох і дилема...
Скрипнувши жалібно, двері відчинились. Напевно, неможливо без емоцій дивитися на того, кого колись кохала. Зовні такий самий — статний, доглянутий, з милою усмішкою — а перед очима він у ліжку з пишногрудою білявкою в доволі відвертій позі. І тут уже зовсім інші емоції.
— Що тобі треба? Усі твої речі давно на смітнику, — намагалася говорити якнайсуворіше, не варто давати йому фальшивих надій.
— Ліє… я, — він нервував, в очі не дивився, руки в кишенях.
— Пробач мені, — ледь чутно сказав він.
— Не можу! Вибач, але не можу!
Я не витримала. Так, можливо, я наївна ідеалістка, але я ціную вірність. А людина, яка щиро кохає — не зрадить із першою-ліпшою, яка задрала спідницю. Я за принцип: краще бути самій, ніж з ким попало, тому вдруге на його гачок не попадуся. Женя різко підійшов і обійняв мене, я опиралася як могла й насилу вирвалася з його чіпких рученят.
І тут… о жах… Ярик! Звідки — і саме в цей момент? Він піднімався сходами й застиг. Не дивно — виглядало так, наче ми з Женею тісно тулимося в дверях.
Коли він йшов, я ледь не пінками виштовхала Женю з квартири й, як була — в піжамі й домашніх капцях — кинулась навздогін. Ох і прудкий! Я ледве спіймала його біля машини, захекалась, як ломова конячка.
— Ти щось хотів?

Він зупинився біля машини і навіть не озирнувся. А я все згадала, і почуття з новою силою спалахнули в мені. Стіна впала — я обійняла його щосили. Ярик мовчав, і я почала першою. Хай вважає мене легковажною дурепою, імпульсивною і нестриманою, але я йому розповім про свої почуття. І нехай краще одразу сяде в машину і поїде, зате я знатиму, що зробила все, що могла. Добре, що він не бачив моїх очей — у них поволі, але впевнено починали проступати зрадницькі сльози.

— Спочатку я тебе терпіти не могла, хотілося вбити, але чим більше дізнавалась — тим сильніше прив’язувалась. Спершу це було лише захоплення, але... — голос тремтів, дихання збивалося, — це був мій колишній, ми давно розійшлися, він для мене нічого не значить, — дурне виправдання, але він має знати.