Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

— Як же ти мені подобаєшся, — прошепотів він, майже боячись зрушити тишу, — навіть коли спиш… а може, особливо коли спиш. Бо не перебиваєш, нарешті.

Хотів нахилитися й поцілувати, та зупинив себе. Не хотів будити. Хотів просто побути поруч.

Тому акуратно ліг поряд, навіть не роздягаючись. Поклав голову на подушку, повернувся до неї обличчям, і ще кілька хвилин дивився на неї, мов на найдорожчий витвір світу. Усмішка не сходила з його вуст.

— Якщо це сон — хай він триває, — встиг подумати Андрій, перш ніж і його поглинула темінь ночі, спокійна і добра.

***

Вранці першою прокинулась Марія — відчуття було ніби хтось тепло й лагідно дихає їй просто в потилицю. У перші секунди вона не розплющувала очей, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Її мозок ще ліниво борсався в обіймах сну, а тіло солодко нило після вчорашніх пригод.

«Це хто ж такий нахабний…» — промайнуло в голові, і вона трохи посунулася вперед, але дихання рухалося за нею. Тільки тоді, злегка насупившись, вона відкрила одне око, потім інше, обережно озирнулася через плече — і побачила Андрія. Він спав, поклавши руку під щоку, злегка посміхаючись у сні, а його темне волосся стирчало в усі боки, ніби він щойно пройшовся крізь піщану бурю… чи — Марія усміхнулася — через мій сон. Вона повернулася до нього повністю, простягнула руку, злегка торкнулася пальцями його щоки й пошепки промовила:

— Доброго ранку, Андрійку?

Андрій щось пробурмотів уві сні, потім скривився, мов від яскравого світла, розплющив одне око, а тоді друге.

— Доброго! Я тут всю ніч охороняв твій сон! — прошепотів він ще сонним голосом і знову заплющив очі. — До речі, ти хропиш… трохи.

— Не хроплю! — обурено шепнула вона й штовхнула його в бік.

— Добре, добре… може, то верблюд з пустелі наснився…

— Андрію!

Вони обоє розсміялися і сміх розвіяв останні рештки сну, зробивши ранок ще трохи кращим. За вікном місто вже прокинулося, а для Андрія та Марії — день тільки починався.

Хоча часу ніжитись у ліжку не було — вони й так заспали. Замість романтичної кави на них чекала пустеля, караван, джипи, спека, імовірність зустріти верблюда, який вміє плюватися з прицілом снайпера.

— Маріє, ми мали виїхати... годину тому, — Андрій швидко підхопився.

— Годину?! Чому ти мене не розбудив?!

— Бо ти так солодко хропіла… — підморгнув.

— Андрію!

Вона підхопилася теж і вже була навів шляху до ванної. Спочатку прийняла душ, поки Андрій намагався, зібрати необхідні речі в рюкзак. Потім з ванної кімнати пролунало щось між шамкотінням зубною щіткою та істеричними викриками на кшталт «де мій крем від сонця?!» і «а що брати в пустелю?!»

Марія вже через декілька хвилин вибігла, пропускаючи Андрія. Далі вона допхала у рюкзак речі, які здавалося знадобляться в пустелі, стрибнула в джинси і вже готова чекала на Андрія.

Він вийшовши з ванни похапцем натягував футболку, однією рукою зачісуючи розпатлане волосся, а другою намагаючись знайти кросівки.

— Ти взяла панаму? — гукав Андрій з кімнати, тримаючи в руках щось, що могло бути і панамою, і перевернутим мішком для фініків.

— А в мене її нема!

— А шолом для джипінгу?!

— У мене навіть шкарпетки піщаного кольору не були заплановані!

Через десять хвилин вони вже вилітали з ріаду, на ходу вдягаючи сонцезахисні окуляри, намагаючись не забути зарядки, воду, їжу й... один одного.

— Ми як розвідгрупа, яка вийшла без плану, — жартував Андрій, коли вони нарешті заплигнули в позашляховик, що вже знервовано підсмикував фарами біля входу.

— Ага. Якщо сьогодні виживемо, я офіційно заручаюсь з кондиціонером, — видихнула Марія, обмахуючись шаликом і намагаючись втрамбувати рюкзак між сидінням.

Позашляховик рвонув з місця, за вікнами замайоріли пальми, стіни з глини й жовто-червоні тіні Марракеша, а попереду — пустеля з її неймовірним простором, пригодами, що ховалися за кожною дюною, і ще одним шансом знову закохатись одне в одного — ще сильніше, ще глибше, ще сміливіше.

— Якщо сьогодні на нас нападе караван пекельних піщаних хом’яків, знай, я тебе врятую, — промовив Андрій серйозним голосом.

— Я тебе обожнюю, — розсміялась Марія. — Але краще врятуй мене від сонячного удару.

Їх привезли в маленький табір біля самого краю пустелі — кілька наметів з кольоровими килимами замість стін, плетені крісла, стіл під навісом з пальмового листя і купа чайників, які виглядали так, ніби в них готують не чай, а зілля для виклику джинів.

Щойно джип зупинився, до них рішучим кроком підійшов чоловік у тюрбані, темних окулярах і з величезною бородою, яка більше скидалася на живу істоту. 

— Вітаю вас, білі люди! Я Мустафа, начальник всього цього безладу, — він театрально розвів руками, показуючи на табір і трьох верблюдів, які в цей момент з неабияким інтересом гризли пластикове відро.