Іван Михайлович Дзюба - Чорний романтик Сергій Жадан

10 років, я знаю, в що я віритиму, і я так само знаю, в що я вірити не буду, думаю, що для мене в цьому випадку мало що зміниться, є речі, які не змінюються, очевидно, саме вони стосуються віри. Я не вірю в пам'ять, я не вірю в майбутнє, я не вірю у провидіння, я не вірю в небеса, я не вірю в ангелів, я не вірю в любов, я навіть в секс не вірю — секс робить тебе самотнім і беззахисним, я не вірю в друзів, я не вірю в політику, я не вірю в цивілізацію, та добре, якщо брати не так глобально — я не вірю в церкву, я не вірю в соціальну справедливість, я яв вірю в революцію, я не вірю в шлюб, я не вірю в гомосексуалізм, я не вірю в конституцію, я не вірю в святість папи римського, навіть якщо хтось доведе мені святість папи римського, я в неї вірити не буду — з принципу не буду. Зате я вірю, навіть не вірю — я знаю про присутність там угорі, саме там, де час від часу змінюється погода — з хорошої на погану, я знаю про присутність того, хто тягнув мене весь цей час крізь життя, хто витягнув мене з моїх проклятих 90-х і кинув далі — щоби я далі просувався своїм життям, того, хто не дав мені загинути лише тому, що це, на його думку, було б надто просто, я знаю про присутність тут, у чорних небесах над нами, нашого чергового сатани, який насправді єдиний, хто існує, єдиний, чиє існування я ніколи не поставлю під сумнів, бодай тому, що я бачив, як він зігрібав моїх друзів і викидав їх із цього життя, як гнилі овочі з холодильника, або, лишаючи, видавлював їм зіниці, розкушував горлянки, зупиняв серця, скручував в'язи, вкладав у голови божевільні мелодії, а в піднебіння — криваві абетки, вливав їм до жил хвору кров, наповнював їхні легені жирним пастеризованим молоком, заливав їхні душі туманом і диким медом, від чого життя їхнє ставало таким самим, як їхній відчай, себто — безкінечним.

Я знаю, що все залежало тільки від нього, тому що коли мені й доводилося відчувати поруч із собою чиюсь присутність, то саме його, хоча я особисто куди більше потребував чиєїсь іншої присутності…»

Сильний монолог, нічого не скажеш. Пристрасне оскарження світового порядку. В дусі чи то екзистенційного трагізму, чи то світової традиції пошуку винних поза собою: там іншовірці, там жидомасони, там «мировая закулиса». А найдоречніше — з погляду і політкоректності, й універсальності — скинути все на Сатану. Але й Сатана має що сказати. Не тільки Головний Сатана, а й будь-який рядовий службист з цієї чорної адміністрації.

І от я, простий совковий читач, пробую уявити собі, що в цей час десь у заглибинах чорних небес черговий сатана, втомлено відбуваючи свою зміну, слухає в одне вухо спазматичний монолог-рахунок до себе і саркастично думає: оце ти, 19-річний слобожанський чувак, темнота з темнот, один із мільйонів безвольних і безхарактерних невдах, гадаєш, що в мене тільки й клопоту, що тягати тебе по твоїх бардаках, ригалівках та інших ваших духовних практиках? Та знав би ти, неук, скільки в нашого сатанячого корпусу й присатанячих активістів проблем у цьому світі й у позасвітах! Один ваш Харків із двома очільниками — бурбонами-шерехофагами — чого вартий! А ваші нардеписька! А ваші нескінченні плачі й нарікання — на кого завгодно, тільки не на себе. То ганьбило когось ганьбить, то гетькало когось відгетькує. А особливо докучає ненькало — це той, що тільки задрімаєш, а він як заголосить на все небо: «Ой бідна ж наша ненька Україна!» І так пронизливо, по кілька разів на добу, регулярно. Самого Господа Бога його голос дуже дратує, — бо це ж, виходить, він і Вседержителя звинувачує в недбальстві… Та якби ж тільки того клопоту, що з вами! А воно світ он який великий. І скрізь президенти й міністри, банкіри й олігархи, зірки й чемпіони. А праві й ліві, а Берлусконі, а Кім Чен Ин! А Великий Мочило з Кремля, який контролює навіть сортири! А президентські вибори у Штатах! А трансцендентні медитації і рух Магаріші! А брюссельська бюрократія, а єврооптимісти і євроскептики! А глобалізація, а екологія, землетруси й пожежі, а повені й танення криги на обох полюсах! А глобальне потепління, а глобальне похолодання! А морока з Євробаченням і Європейською мовною спілкою, а ще з тим придурком, що вискочив показати свій задок на світові екрани! А… А… Думаєш, усе це без нас обходиться, скільки всього завізувати треба! А подивись навколо себе: що ви витворяєте одне з одним і самі з собою! Та ви геть забули, що ЧЕЛОВЕК — ЭТО ЗВУЧИТ ГОРДО! Це ж вам було сказано! Не комусь! Та ЛУЧШИЕ УМЫ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА он скільки десятиліть виховували вас і шліфували ваші душі… — і що? Бачиш? Нашому сатанячому кодлу такого й не снилося! Ми вже давно злиняли перед вами. Не морочте нам голову (подумки черговий сатана висловився сильніше, по-жаданівському) своїми скаргами і претензіями, не перекидайте на нас своє (тут уже пішло на три крапки)…

…Водночас — знов-таки припускаю — у глибинах блакитних небес чує самовпевнену і хвалькувату розпачливість харківського чувачиська і сивобородий Господь Бог. Та й думає собі із властивою йому примирливістю й усерозумінням: ось послухаю тебе через 10–20 років, коли трохи підростеш, порозумнішаєш, обітрешся в житті, так-сяк виживеш, подякуєш Мені — й сам собі подивуєшся…

Як бачимо, ця колізія (слідами Епілогу № 4) прямо протилежна тому, що ми чули від поета Сергія Жадана раніше — про всеприсутність Христового начала, Христового імпульсу в житті людини й світу. А його молодий земляк тільки й знає що Сатану… Нема щоб звернутися до потрібної інстанції…

Але — не сприймаймо все це беззастережно. То говорив поет Сергій Жадан, а тут ми чули оповідача роману, який може бути віддистанційований від автора. Оповідач — навіть якщо він від Сергія Жадана чи сам Сергій Жадан як оповідач — не накидає нам своїх щедро мінливих думок про запаморочливо мінливе життя, а тим більше думок своїх персонажів і всього навколишнього люду. Він — вільна людина