Іван Михайлович Дзюба - Чорний романтик Сергій Жадан

полягає в тому, що потім не доведеться виправдовувати одне перед одним власні приступи агресії чи шизофренії, не треба буде пояснювати своєї схильності до транквілізаторів і повторювати вчорашні обіцянки, яких до того ніхто з вас не пам'ятатиме. Чимдалі я все частіше думаю, що такими і мають бути ідеальні стосунки і що, розходячися зранку по домівках з наповненими щастям головами, ліпше за все просто пристрелювати нових друзів, бо найбільша цінність людського спілкування полягає просто в спонтанності та неповторності екзистенції».

Ось така чорна романтика, а у всякій романтиці, навіть чорній, як у всякому жарті: трохи правди.

І вона має допомогти нам дещо зрозуміти в наступних романах Сергія Жадана, присвячених таки нашій — українській — реальності.

Далекого вже 2005-го року, пропонуючи нашому таки народові один із цих творів, видавництво «Фоліо» не то підстраховувалося, не то застерігало читача: «Роман Сергія Жадана „Депеш Мод“ — чтиво не для нервових і не для „правильних“». Не знаю, до якої рубрики мене впишуть: правильних чи неправильних (де тільки не доводилося побувати), але знаю, що до нервових не належу і шантажу не піддаюсь. Тому спокійнісінько читав про пригоди впізнаванної братви, десь сміявся, десь нудився, але дивувався мало. Колись стародавній романтик Шиллер казав, звертаючись до також стародавніх натуралістів: як життя плюється і харкотить, це ви добре помітили, але його дух, його геній — не там, де поле ваших спостережень. Минуло не так багато часу, і воно, життя, глумливо спростувало Шиллера. І вже давно не знати, де його, життя, дух і геній. Може, десь у купі сміття жевріє — його і там шукають і нібито інколи знаходять, або й сам спалахує раптом. Бо ж усе воно — людське, дуже людське. Правда, у персонажів роману «Депеш Мод» це надто людське часом здається ще й надто перевищеним: якісь уже супергероїчні (пародійні?) масштаби «бухла», «ригалівки» і т. д. Швидше це розраховане на комічний ефект, ніж на страхітливий, яким лякали видавці: «чтиво не для нервових», — радше для читачів із почуттям гумору. Як казав Лев Толстой про Леоніда Андреєва (здається): він лякає, а мені не страшно. Так буває завжди, коли втрачено міру.

Ось у «Цитатнику» був вірш про «Пластунку N» — сильний драматичний образ дурного ризикованого дівчиська викликає і співчуття, і жаль, і навіть щось схоже на захоплення. А в романі маємо численні епізоди з пародійованою пластункою — генеральською дочкою Марусею. Нагадує вона тих «Марусь», які в махновські часи були отаманшами невеличких банд, виладовуючи в революцію свою незужиту сексуальну енергію. Натомість генеральська Маруся, стомлена комфортом, знаходить щастя у дружбі з братвою і конвеєрному сексі, вражаючи навіть братву своєю пропускною спроможністю. Може, й смішно, але не страшно, тому що виходить за межі будь-якого глузду, навіть за межі відсутності будь-якого глузду. (Зважмо, що мужики, а особливо пацани й підпацанки, люблять смакувати оповідки або й побрехеньки про неймовірні сексуальні пригоди, додаючи до них свої компенсаторські фантазії.)

Читаються такі сторінки легко й весело — як пародія або комікування. Власне, в естетиці комікування виписано й низку інших епізодів — наприклад викрадення п'яною братвою таємних цінностей (виявилося — бюста Молотова) із заводського парткому; вимушені контакти з міліцією; придибеньки єврея-антисеміта Собаки Павлова, племінника тітки-ветеранки; спроби п'яних друзяк устрявати дзвінками в музичне радіошоу (пародія на рівень музичних передач українського радіо) тощо. Часом маємо просто дошкульну сатиру (картина велелюдного сеансу в Харкові уславленого мандрівного проповідника Джонсона-Джонсона, улюбленця українських парахристиян; «інструкції» нібито Донецького обкому партії щодо застосування саморобних вибухових пристроїв у боротьбі з антинародним режимом; «неомарксистські» теоретизування Володі Комуніста і Чапая — колег-дружків: тут триває те іронічне «переслідування» лівацтва, що було в «Біг Маку»).

Шляхетні персонажі «Біг Маку», пригадаймо, товклися Європою без мети й без особливого бажання. Їхні рідні чи, може, двоюрідні братове в романі «Депеш Мод» товчуться рідною Харківщиною, так само не знати чого. Тобто жене їх якась пропаща молода сила, дужча за просту неприкаяність і невлаштованість. І хоч вони з нищівним презирством відкинули би будь-яку занудну думку про існування сенсу життя, як відкидає її за них у цьому романі й сам усезнаючий оповідач, але ж смокче їх усередині якийсь тупий хробак, і не можуть вони ані залити його бідонами «ранкового бухла», ані виригати у приступах «вечірньої блювоти».

У «Біг Маку» оповідач, чий голос у неякісному записі був схожий на голос самого Сергія Жадана, дивувався, з яким натовпом потвор і невдах зводила його доля, і навіть наче й гордився цим, бо то ж чи не найцікавіше населення планети Земля і чи не сіль землі. Може, він уже й не наполягає на цій думці, але в романі «Депеш Мод» відлуння такого настрою вчувається. Цих придурків і невдах огортає якась аура щемливої ліричності, навіть доброти, — може, тому, що вони щирі й не злопідступні, хоч і безмежно капосні, попри любов до бітлів та джазу. Оповідач далекий від якихось співчуттів (не бачить, кому й чому співчувати), від якихось жалів за чиєсь загублене життя (уявлення про життя в нього щонайпростіше: «Життя — така прикольна штука», хоч водночас чуємо і про «клінічну мудакуватість життя»), за самоспотворення (мов і не бачить цієї загубленості: натомість скільки прикольності!), він далекий від якогось суспільного осуду й міркувань про відповідальність суспільства та особистості — у дивовижному пасажі «Епілог № 4» панує натхненна поетична апологія байдужості до світу й себе самого, цілковитої прострації, із запереченням бодай якоїсь волі до самотворення чи його можливості взагалі, з перекладанням імпульсу долі на вищі сили, але сили чорні, неблагодатні. Такий от варіант екзистенції.

«…Сидячи тут, у цьому вагоні, наповненому дітьми й спекулянтами, сидячи на безнадійній твердій лаві, дивлячись у вікно і давлячись спиртом, я знаю вже тепер, у 19, про що думатиму через десять років, я знаю, про що я буду думати, але найголовніше навіть не це — найголовніше, що я знаю, про що я думати не буду ніколи, нізащо в світі, жодного разу, навіть мимоволі — не буду. Я ніколи не буду думати про те, що все могло бути інакше, що все залежало від мене і було в моїх руках, що це насправді я формував свій шлях і правив обставини навколо себе, ось про це я не подумаю ніколи в житті. (…) Тому що тепер і тут — у 19, на безнадійній лаві, я знаю, в що я віритиму через