MarVit - Назустріч долі , MarVit

Лікарняний коридор став для Віри другою домівкою. Вона не відходила від реанімації, боячись навіть на мить залишити Данила. Температура у хлопчика не спадала, лікарі були безсилі, не розуміючи, з чим мають справу. Всі аналізи не давали чіткої відповіді, що за інфекція вразила дитину.

Віра вже три ночі не спала. Її очі почервоніли від сліз і виснаження, тіло боліло від постійного сидіння на жорстких стільцях. Вона майже нічого не їла, лише зрідка пила воду, щоб не знепритомніти. Артем теж не відходив далеко, залишаючись поруч, підтримуючи її, хоч і не знав, як допомогти.

– Віра, тобі потрібно хоч трохи поспати, – тихо промовив він, вкриваючи її своєю курткою. – Ти знесилена.

Вона похитала головою.

– Я не можу… Якщо щось станеться, якщо я засну, а він… – її голос здригнувся, вона затулила обличчя руками, намагаючись стримати ридання.

Артем притягнув її до себе, обережно обійняв. Вона не опиралася. Відчувалося, як її тіло дрібно тремтить.

Лікар вийшов із палати, важко зітхнувши. Віра одразу підвелася.

– Як він?

Медик поглянув на неї з жалем.

– Температура тримається. Ми робимо все можливе, але поки що не можемо визначити причину. Очікуємо результати додаткових аналізів… – він зам’явся, перш ніж додати: – Його стан нестабільний.

Віра закрила очі, ніби це могло позбавити її від почуття страху. Артем міцніше стиснув її руку.

– Ми знайдемо рішення, – твердо сказав він. – Я не дозволю йому постраждати.

Але як? Він не знав. І від цієї безпорадності серце стискалося ще більше.