Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Але нащо затягувати? Що швидше вони почнуть – то краще відточать свої рухи, вивчать сценарій та…

- Не варто тобі так хвилюватися, - заспокоїв його чоловік.

- Все одно, - стояв новачок на своєму. – Що швидше почнуть – то краще.

Шийме на все це протяжно видихнув:

- Вічно вогняна кров кудись поспішає… І приходить у хвилювання через будь-який неспокій поблизу…

- І вічно вітряна кров надто розслаблена та невимушена, перед тим, що коїться навколо, - тактовно дорікнув тому Ракор. 

Чоловік легко знизав плечима:

- Нема причин для хвилювання, до поки Фестиваль кольорів не буде занадто близько, аби вже не було часу для тренувань.

- Час минає значно швидше, ніж може здатися на перший погляд.

- Чи вчителям цього не знати… - лагідно усміхнувся Шийме. – Стільки років… - задумливо підняв він очі до будівлі академії. – А пройшли, немов день… Хах… - покосився на молодого педагога: - Тільки перші пару років видаються довгими, бо майже нема ніяких занять, а далі… Тільки і встигай, що зошити перевіряти, та малечу від синців рятувати, - звернув увагу на хлопчаків з молодших класів, які бігали кам’яними сходами на тропі, що вела до купалень.

Ракор же, подивившись туди разом із вчителем, наткнувся своїм поглядом на Хаола, який стояв у стороні та дивився на старших, не наважуючись підійти.

- О! – зрадів йому новенький педагог. – Хаоле!

- Вчителю, - розторопно та тихо сказав учень, склав руки разом і вклонився чоловікам.

Шийме також повернувся до їх взаємодії і навіть здивувався, побачивши тут саме цього хлопчика.

- Як ти? – попрямував Ракор до нього. – Вже завершив усі свої основні та додаткові заняття? – привітно усміхнувся, зупинившись поруч.

- Угу, вчителю, - тихо відповів та кивнув той, опустивши долоні із обличчям до землі. – Вибачте, що затримався… - почав він м’яти пальці. – Я ходив до їдальні… - відвів винуватий погляд у сторону.

- Що ти, - посміхався чоловік. – Поїсти – це завжди важливо. Особливо таким юним магам, як ти. Адже у тебе все ще є фізіологічна необхідність у їжі. От я, наприклад, також деколи їм. Їжа непогано прибирає зайве хвилювання та втому, після тяжкого дня. А із твоєю кількістю занять у тебе кожен день нелегкий, - усміхнувся.

- Угу, вчителю… - видихнув той, повністю погоджуючись зі сказаним.

- Чим ти пообідав зараз? – склав педагог руки за спиною. – У їдальні зараз багато смаколиків?

- Рибою, - опустив Хаол погляд на свої долоні, які все ще м’яли одна одну.

- Хм, полюбляєш рибу? – зацікавився Ракор.

- Угу, - кивнув той. – У клярі… Він хрумкий…

- А до риби ти що береш? Чи самою рибою наїдаєшся? – усміхнувся старший.

Учень сором’язливо заховав обличчя від таких запитань:

- Зазвичай рис беру… - тихенько зізнався Хаол. - Або локшину…

- А на десерт?

- Тортики їм… - зовсім опустив голову, взявшись краєчками пальців за блакитну тканину свого одягу.

- Зараз ти теж скуштував шматочок тортику? – посміхався Ракор.

- У-у, - покачав той головою.

- Чого ж? – щиро здивувався педагог.

- Ви на мене чекали… Якби я взяв десерт – запізнився б ще більше…

- Наша зустріч була призначена не на конкретний час, - усміхнувся цьому педагог. – Ти міг скуштувати стільки шматочків тортику, скільки бажав – я би нікуди не дівся. Чекав би тебе тут і надалі, - підняв свою руку та поклав на дитячу маківку, від чого та сіпнулася. – Нема тобі чого хвилюватися… - почав лагідно гладити шатенове волосся.

Вчитель Шийме, бачачи все це, навіть очі округлив від шоку. Ця закрита неговірка дитина не відсторонювалася від долоні, яка тягнулася до неї, не уклонялася від погладжування, уникаючи будь-якого торкання, а спокійно собі стояла, відчуваючи, як пестять її голову.

«Може, - задумався про себе старший педагог, - він все ж прийде у норму, після спілкування із новим вчителем?» - перевів погляд на Ракора.

- То що? – позитивно запитав новачок, прибравши руку з хлопчика. – Підемо медитувати? Ти вже обрав місце, де ми могли би посидіти у тиші? – склав долоні у себе за спиною.

- Може… На майданчику для медитацій…? – нерішуче відвів він погляд убік.

- Ну, - невимушено відповів вчитель, - давай там, - знизав плечима. – Однак медитувати можна і не тільки там. Для медитацій згодиться будь-яке місце, де тобі комфортно та не сильно шумно.

- Угу, - кивнув на це учень.

- Вчителю, - обернувся новачок до Шийме, - я піду зараз із Хаолом помедитую на майданчику для медитацій. Повернуся десь за годину.

- Звісно, йди, - кивнув йому той, сподіваючись, що стан хлопчика дійсно поліпшиться від спілкування із наставником, якого він не сторонився.

- То що? – посміхнувся Ракор Хаолу. – Ходімо? – протянув йому руку, ніби запрошуючи за неї узятися та піти разом у одному напрямку.

Учень нерішуче поглянув на цей жест і трохи відсторонився, невпевнено притиснувши долоні до себе.

- Добре, - відпустив цю ідею чоловік. – Ходімо, - кивнув у напрямку іншої тропи, яка вела у протилежний бік від купалень.

Хлопчик кивнув та приєднався до цієї маленької пригоди, яка завершилася вже через 300 метрів. Вони зайшли за ріг академії, пройшлися трохи вздовж будівлі та звернули у бік, вийшовши до розлогого кам’яного майданчика на узвишші, де сиділо декілька учнів на пласких подушечках і медитувало.

- Сядемо десь у стороні, - запропонував Ракор, огледівши цю місцину, оточену зеленими заростями.

Зайняли простір у дальньому кутку, аби бути подалі від будь-яких звуків та голосів, що доносилися з двору і стежин, якими ходили діти із вчителями. Наставник створив дві пласкі подушки, одна проти одної, та сів спиною до кущів. Хаол зайняв ту, яка залишилася.

- Отже, - почав наставник, вклавши шари свого одягу на ногах та камінні, - ти відчуваєш у собі перетікання магічних сил?

- М? – розсіяно та наївно перепитав хлопчик, ніби він не почув цих слів.