Дафна дю Мор'є - Ребекка

Одразу ж піти до контори я не змогла. Я зайшла до ванної кімнати, зачинила двері й, обхопивши руками голову, всілася на пробковий килимок. Урешті-решт це сталося, настав час покинути це місце. Все закінчилося. Завтра ввечері я вже їхатиму в спальному вагоні потяга, тримаючи, немов покоївка, її шкатулку з коштовностями та плед, а вона, у своєму здоровенному новому капелюсі з пером, закутана в шубу, сидітиме навпроти мене. Ми вмиватимемося й чиститимемо зуби в маленькому задушливому туалеті з гуркітливими дверима, заляпаною раковиною, вологим рушником, милом із чиєюсь волосиною, наполовину наповненим водою графином, неодмінним написом на стіні «Sous le lavabo se trouve une vase»[3], а в цей час кожен грюкіт, кожне здригання й посмикування скреготливого потяга нагадуватиме мені про те, що з кожною милею я віддаляюся від нього, а в цей час він сидітиме на самоті в ресторані готелю, за знайомим мені столиком, читаючи книжку, не переймаючись, нічого собі не думаючи.

Мабуть, перед від’їздом я попрощаюся з ним у фойє. Через її присутність це прощання буде таємним, зашифрованим, і западе мовчанка, з’явиться усмішка та слова на кшталт «Так, звісно, пишіть» і «Ви маєте надіслати мені ті фотографії», «Яка у вас адреса?» «Я вам повідомлю».

І він недбало закурить цигарку, попросивши в офіціанта, що проходитиме повз, прикурити, доки я думатиму: «До від’їзду лишилося чотири з половиною хвилини. Я більше ніколи його не побачу».

Оскільки я їхала, оскільки все закінчилося, нам уже не буде про що говорити, ми станемо незнайомцями, які зустрічаються в останній і єдиний раз, а моя душа з болем лементуватиме й ридатиме: «Як же я тебе кохаю! Я така нещасна. Зі мною ще ніколи такого не було й більше ніколи не трапиться знову». На моєму обличчі застигне манірна, ввічлива усмішка, мій голос скаже: «Погляньте, який кумедний старий! Цікаво, хто він такий? Певно, щойно прибув». І ми витратимо наші останні миті, сміючись над незнайомцем, адже й самі вже станемо одне одному чужими людьми. «Сподіваюсь, фотографії вийдуть гарними», — в розпачі повторюватиму я, і він відкаже: «Так, світлина з площею має вийти добре; світло було саме таке, як треба». Хоч ми вже й обговорили це раніше, узгодили, і в будь-якому разі мені було б начхати, навіть якби фотографія вийшла туманною й тьмяною, адже це була заключна мить, останнє прощання.

«Що ж, — на моєму обличчі розтягнеться жахлива усмішка, — дуже дякую вам ще раз, це було так класно…» Я скажу слова, яких ніколи не вживала раніше. «Класно» — що це означає? Бог його знає, мені все одно; це було одне з тих слів, які школярки вживають, говорячи про хокей, слово, яке страшенно не пасувало до опису тих минулих тижнів, сповнених горя й радощів. І тоді перед місіс Ван Гоппер відчиняться двері ліфта, я рушу через фойє їй назустріч, а він повернеться до свого кутка й візьметься за газету.

Безглуздо сидячи на пробковому килимку у ванній, я переживала все це, а ще нашу подорож і прибуття до Нью-Йорка. Пронизливий голос Гелен, точної копії її матінки, і Ненсі — її жахливе маленьке дитя. Студенти, з якими познайомила б мене місіс Ван Гоппер, і молоді банківські службовці, що пасували б мені за соціальним статусом. «Побачимося в середу ввечері?» «А ти любиш джаз?» Кирпаті молодики з блискучими обличчями. Муситиму поводитися ввічливо. І хотітиму лишитися наодинці зі своїми думками, як зараз, зачинившись у ванній…

Вона прийшла й постукала у двері.

— Що ти там робиш?

— Все гаразд. Перепрошую. Я вже виходжу. — Я відкрутила кран, удала, що метушуся й вішаю рушник на вішак.

Коли я відчинила двері, місіс Ван Гоппер здивовано на мене поглянула.

— Скільки ти там пробула? Ніколи мріяти, ти ж знаєш, цього ранку стільки всього треба зробити.

Звісно, за кілька тижнів він повернеться до Мендерлея; я була цього певна. Там, у залі, на нього чекатиме купа листів, і серед них мій, нашвидкуруч написаний на кораблі. Вимушений лист, спроба розважити, опис пасажирів, які пливтимуть разом зі мною. Цей лист залежиться під його прес-пап’є, і він відповість за кілька тижнів, одного недільного ранку, поспіхом, перед ланчем, натрапивши на нього, коли оплачуватиме які-небудь рахунки. І після того все. Жодної звістки аж до остаточного приниження різдвяною листівкою. Ймовірно, на ній буде зображення Мендерлея на тлі замерзлої природи. І надруковані слова: «Щасливого Різдва і вдалого Нового року! Від Максиміліана де Вінтера». Золоті літери. Проте з люб’язності він перекреслить надруковане ім’я та напише чорнилом унизу: «від Максима», немовби роблячи якусь подачку, і, якщо лишатиметься місце, додасть: «Сподіваюсь, Нью-Йорк тобі подобається». Лизне конверт, наклеїть марку й жбурне його до купи з сотнею інших.

— Шкода, що ви завтра їдете, — мовив портьє з телефонною слухавкою в руці. — Наступного тижня починається сезон балету. Місіс Ван Гоппер про це відомо? — Я висмикнула себе з думок про Різдво в Мендерлеї й повернулася до реалій спальних вагонів.

Місіс Ван Гоппер уперше їла в ресторані відтоді, як захворіла на грип, і, доки я йшла слідом за нею до зали, у мене смоктало під ложечкою. З його вчорашніх слів мені було відомо, що він поїхав на день до Канн, утім мене не полишала думка про офіціанта, який міг необачно поцікавитися: «Сьогодні мадемуазель вечерятиме з мосьє, як зазвичай?» Мені робилося зле щоразу, як офіціант наближався до столика, однак він нічого не сказав.

День минув у зборах, а ввечері прийшли люди, щоб попрощатися. Ми повечеряли у вітальні, й одразу по тому місіс Ван Гоппер уклалася спати. Я так його й не побачила. О пів на десяту, вдавши, що мені потрібні були бирки для багажу, я спустилася у фойє, але його там не виявилося. Побачивши мене, огидний портьє посміхнувся.

— Якщо ви шукаєте містера де Вінтера, ми отримали від нього повідомлення з Канн, що до півночі він не повернеться.

— Мені треба пачка бирок для багажу, — сказала я, але з погляду портьє зрозуміла, що обдурити його мені не вдалося. Тож ніякого останнього вечора не буде взагалі. Годину, на яку я чекала весь день, я проведу на самоті у спальні, не зводячи очей зі своєї величезної шкіряної валізи й огрядного портпледу. Мабуть, це й на краще, адже я виявилася б нецікавою співрозмовницею і, певно, він усе прочитав би на моєму обличчі.

Я знаю, що тієї ночі