Дафна дю Мор'є - Ребекка

плакала — гіркими слізьми, які неможливо вичавити з мене сьогодні. Так, глибоко зарившись носом у подушку, після двадцяти одного року ми вже не плачемо. Здригання голови, набряклі очі, клубок у горлі. І шалена метушня зранку в спробах приховати всі сліди від світу: вмивання губкою з холодною водою, нанесення одеколону, непримітна дрібка пудри, яка говорить сама за себе. До того ж панічний страх, що я знову заплачу, проллються непідвладні мені сльози й неминуче тремтіння губ призведе до катастрофи. Я широко відчинила вікно й висунулася надвір, сподіваючись, що свіже вранішнє повітря охолодить зрадницьке почервоніння під шаром пудри, і ще ніколи сонце не здавалося мені таким яскравим, а день — таким звабливим. Зненацька Монте-Карло сповнився добротою й шармом, зробився єдиним щирим місцем у світі. Я його полюбила. Мене переповнювали почуття. Я захотіла прожити тут усе своє життя. Але сьогодні я їду. Я востаннє розчісуюся перед дзеркалом, востаннє чищу зуби над раковиною. Ніколи більше не спатиму в цьому ліжку. Ніколи більше не вимикатиму електричне світло. Так я походжала туди-сюди в нічній сорочці, грузнучи в сентиментах до найзвичайнісінької готельної кімнати.

— Ти ж не застудилася, чи не так? — поцікавилася місіс Ван Гоппер за сніданком.

— Ні, не думаю, — відповіла я, хапаючись за цю соломинку, адже вона могла б послужити відмовкою пізніше, в тому разі, якщо в мене надто почервоніють очі.

— Ненавиджу чекати, коли всі речі вже зібрані, — пробурчала вона, — треба було їхати ранішим потягом. Якби доклали зусиль, то могли б на нього встигнути, і тоді довше побули б у Парижі. Надішли Гелен телеграму, щоб вона нас не зустрічала, натомість признач інше рандеву, — вона зиркнула на годинник. — От цікаво, думаю, вони ще можуть замінити бронювання. У будь-якому разі, варто спробувати. Спустись до контори та перевір.

— Добре, — відповіла я, виконуючи роль залежної від її настрою маріонетки, зайшла до своєї спальні, скинула з себе нічну сорочку, застібнула незмінну фланелеву спідницю й натягнула через голову сплетену вдома кофту. Моя байдужість до неї перетворилася на ненависть. Це вже був кінець, у мене відбирали навіть мій ранок. Тепер не вийде останні півгодини посидіти на терасі, не буде навіть десяти хвилин, щоб сказати «бувай». І все через те, що вона закінчила снідати раніше, ніж розраховувала, через те, що вона знудилася. Що ж, у такому разі я відкину стриманість і скромність, забуду про гордість. Я грюкнула дверима вітальні й помчала коридором. Не чекаючи на ліфт, я збігла, перестрибуючи через три сходинки водночас, на четвертий поверх. Я знала, що він мешкав у номері 148, тож, шаріючись і задихаючись, постукала в його двері.

— Зайдіть, — гукнув він, і я відчинила двері, вже шкодуючи й втрачаючи впевненість; адже він, мабуть, щойно прокинувся, оскільки пізно повернувся вчора вночі, і досі ще в ліжку, зі скуйовдженою головою, роздратований.

Він голився, стоячи перед відчиненим вікном, накинувши на піжаму піджак із верблюжого хутра, тож у своєму фланелевому костюмі й важких черевиках я почулася незграбною й надміру ошатно одягненою. Я виглядала останньою дурепою, коли мені здавалося, що поводжуся театрально.

— Що ти хотіла? — запитав він. — Щось важливе?

— Я прийшла попрощатися, — відповіла я, — сьогодні вранці ми їдемо.

Він поглянув на мене, а тоді поклав бритву на умивальник.

— Зачини двері, — сказав він.

Я зачинила їх за собою і стала, неабияк присоромлена, опустивши руки.

— Що це ти таке верзеш?

— Це правда, ми сьогодні від’їжджаємо. Збиралися їхати пізнішим потягом, але тепер їй закортіло поїхати раніше, і я злякалася, що ми більше не побачимося. Я подумала, що мушу побачити вас перед від’їздом, щоб подякувати.

Ці ідіотські слова зірвалися мені з язика, як я й уявляла. Я заклякла на місці й зніяковіла; ще мить — і я сказала б, як мені з ним було класно.

— Чому ти не повідомила мене раніше? — запитав він.

— Вона це вирішила тільки вчора. Все робилося поспіхом. У суботу її донька відпливає до Нью-Йорка, і ми — також. Ми зустрінемося в Парижі й відпливемо з Шербура.

— Вона забирає тебе з собою до Нью-Йорка?

— Так, але я не хочу. Мені там усе ненависне; я почуватимуся там жалюгідно.

— Тоді, заради Бога, навіщо тобі з нею їхати?

— Ви ж знаєте, я мушу. Я працюю за зарплату. Я не можу собі дозволити її покинути.

Він знову взяв до рук бритву й змив з обличчя піну.

— Сядь, — мовив він. — Я — швидко. Одягнуся у ванній і за п’ять хвилин буду готовий.

Він узяв зі стільця свої речі, жбурнув їх на підлогу у ванній і зайшов туди, брязнувши дверима. Я всілася на ліжку й почала гризти нігті. Ситуація здавалася нереальною, і я почувалася нікчемою. Мені було цікаво, що він думав, що збирався робити. Я окинула оком кімнату — це була звичайна чоловіча кімната, неприбрана й безлика. Багато взуття — більше, ніж йому могло б знадобитися, — і стрічки краваток. Туалетний столик був порожній, за винятком великої пляшки шампуню й пари щіток для волосся зі слонової кістки. Жодних світлин. Жодних миттєвих фотографій. Нічого такого. Я інстинктивно пошукала їх, думаючи, що мала би бути бодай одна біля ліжка або посередині камінної дошки. Одна велика, у шкіряній рамці. Натомість там були лише книжки та портсигар.

Він зібрався, як і обіцяв, за п’ять хвилин.

— Ходімо на терасу, я буду снідати, — мовив він.

Я поглянула на свій годинник.

— Я не маю часу, — проказала я. — Я зараз маю бути в конторі, міняти квитки.

— З приводу цього не переймайся, мені треба з тобою поговорити.

Ми пройшли коридором, і він викликав ліфт. Він не розуміє, подумала я, що ранній потяг від’їжджає приблизно за півгодини. За мить місіс Ван Гоппер зателефонує портьє й поцікавиться, чи я у нього в конторі. Ми спустилися в ліфті й вийшли на терасу, де столики вже були накриті до сніданку.

— Що ти будеш їсти? — запитав він.

— Я вже, — сказала я. — До того ж я так чи інакше можу затриматися лише на чотири хвилини.

— Принесіть мені каву, варене яйце, тост, мармелад і танжерин, — замовив він офіціанту, вийняв із кишені пилочку й заходився підпилювати нігті.

— Отже, місіс Ван Гоппер набрид Монте-Карло і