Дафна дю Мор'є - Ребекка

колір обличчя невиразний, розріз очей і тип волосся ще не визначені, про це ще потрібно було дізнатись.

Її краса була невитравна, а усмішка незабутня. Десь досі лунав її голос і пам’ятали її слова. Існували місця, в яких вона бувала, і речі, до яких вона торкалась. Можливо, у шафах висів одяг, який вона носила і який досі зберігав її запах. У своїй спальні під подушкою я тримала книжку, яку вона брала до рук, і уявляла, як вона перегортає першу сторінку, усміхається й пише, струшуючи вигнуте перо. «Максу — від Ребекки». Певно, це був його день народження й вона поклала її поміж інших подарунків на столі за сніданком. І вони разом засміялися, коли він зірвав обгортку та стрічку. Ймовірно, вона притулялася до його плеча, доки він читав. Макс. Вона називала його Максом. У цьому імені відчувалася близькість, радість, і його легко було вимовляти. Якщо їм цього хотілося, рідні могли називати його Максимом. Бабусі й тітки. І такі, як я, сумирні, нудні та юні, які нічого для нього не означали. Її вибір упав на Макса, це слово належало їй; із якою впевненістю вона написала його на форзаці тієї книжки! Цей зухвалий похилий почерк, що проколював білий папір, символізував її саму, такий чіткий, такий упевнений.

Скільки разів вона, певно, писала йому так, у скількох різних настроях!

Маленькі записки, нашкрябані на половинках аркушів, і листи, коли він був у від’їздах, сторінку за сторінкою, особисті повідомлення, новини, що стосувалися лише їх. Її голос розходився луною по будинку й вилітав у сад, безтурботний і рідний, як підпис у книжці.

А я мала називати його Максимом.

6

Збирання речей. Докучливий клопіт від’їзду. Загублені ключі, не підписані бирки, обгортковий папір на підлозі. Ненавиджу все це. Навіть тепер, коли вже стільки разів це пережила; коли я, як кажуть, весь час сиджу на валізах. Навіть сьогодні, коли гуркіт шухляд і розчахування дверцят готельної шафи чи безликих поличок мебльованої вілли для мене перетворилися на методичну рутину, мене охоплює сум, сповнює відчуття втрати. Ось тут, скажімо, ми жили, тут ми почувалися щасливими. Це було нашим, нехай і на короткий час. Навіть попри те, що під цією стелею ми провели всього дві ночі, ми лишаємо по собі якусь частину нас самих. Не щось матеріальне, не шпильку на туалетному столику, не порожню пляшечку з-під аспірину, а щось невизначене, якусь мить нашого життя, думку, настрій.

Цей будинок став нашим притулком, ми спілкувалися, ми кохали в цих стінах. Це було вчора. Сьогодні ми вирушаємо далі, його вже для нас не існує, та й ми стали іншими, бодай на йоту, але змінилися. Навіть коли ми зупиняємося в придорожньому трактирі на ланч і я заходжу помити руки до темної незнайомої кімнати з незвичною мені ручкою на дверях, обдертими стрічками шпалер, кумедним тріснутим дзеркальцем над раковиною, — в цю мить усе це стає моїм, усе це належить мені. Ми пізнаємо одне одного. Це теперішнє. Не існує ні минулого, ні майбутнього. Ось тут я мию руки, а тріснуте дзеркало показує мені мене, підвішену, так би мовити, в часі; це — я, ця мить не промине.

А тоді я відчиняю двері й заходжу до зали, де за столом на мене чекає він, і думаю, як за ту мить я постаріла, пішла далі, зробила ще один крок назустріч невідомій долі.

Ми обмінюємося усмішками, обираємо ланч, розмовляємо про те, про се, але — кажу я собі — я вже не та, що полишила його п’ять хвилин тому. Тієї вже нема. Я — інша жінка, старша, досвідченіша…

Днями я побачила в газеті, що готель «Кот д’Азюр» у Монте-Карло перейшов до інших власників і змінив назву. Кімнати обставили по-новому й повністю змінили інтер’єр. Імовірно, на другому поверсі вже немає номера місіс Ван Гоппер. Можливо, вже й сліду не лишилося від тієї крихітної спальні, що колись була моєю. Я знала, що ніколи туди не повернусь, ще того дня, коли стояла на колінах на підлозі й боролася з незручним замком її валізи. Все завершилося клацанням замка. Я виглянула з вікна, і мені здалося, наче хтось перегорнув сторінку в альбомі зі світлинами. Ті дахи й море вже не були моїми. Вони належали вчорашньому дню, минулому. У кімнатах уже поселилася атмосфера пустки, вони були позбавлені наших речей, окрім того, в номері відчувався якийсь голод, неначе він сам хотів, щоб ми забралися, а замість нас поселилися нові гості, які приїдуть сюди завтра. Важкий багаж стояв у коридорі, готовий, перев’язаний і закритий на застібки. Дрібніший зберемо пізніше. Кошики для паперу стогнали від кількості сміття. Усі ці її напівпорожні пляшечки з-під ліків і використані баночки з-під крему для обличчя разом з пошматованими рахунками й листами. Шухляди в столах зяяли порожнечею, бюро здавалося роздягненим догола.

Минулого ранку, коли я наливала їй за сніданком каву, вона жбурнула мені листа.

— В суботу Гелен відпливає до Нью-Йорка. В маленької Ненсі виявили загрозу апендициту, тож її викликали телеграмою додому. Це вплинуло й на моє рішення. Ми попливемо також. Європа мені вже поперек горла. А повернутися зможемо на початку осені. Як тобі ідея побачити Нью-Йорк?

Це було гірше, ніж потрапити до в’язниці. Певно, якимось чином моє горе відобразилося в мене на обличчі, оскільки спершу вона виглядала приголомшеною, а згодом роздратованою.

— Яке ж ти дивне, вередливе дитя! Ніяк тебе не зрозумію. Невже тобі невтямки, що в Америці таким дівчатам, як ти, без грошей, живеться найкраще? Купа хлопців і забав. Усі належать до того ж класу, що й ти. Ти зможеш завести собі друзів і не настільки залежатимеш від мене, як тут. Я думала, що тобі Монте не до вподоби.

— Я вже до нього звикла, — затинаючись, жалюгідно проказала я, а в цей час у моїй душі відбувалася боротьба.

— Що ж, тоді тобі просто доведеться звикнути до Нью- Йорка, ось і все. Ми маємо встигнути на корабель, яким плистиме Гелен, а це означає, що треба зайнятися облаштуванням поїздки просто зараз. Негайно сходи вниз до контори готелю, і нехай той молодий службовець виявить бодай трохи спритності. Сьогодні на тебе чекає стільки справ, що ти не матимеш часу сумувати з приводу того, що покидаєш Монте! — місіс Ван Гоппер неприємно зареготала, розчавивши цигарку в маслі, і рушила до телефону, щоб повідомити всіх своїх