Ельма Кіраз - Варта кожного слова, Ельма Кіраз

Здається, його очі потемніли. Не знаю, для чого я це сказала. Може намагалась надурити сама себе. Бо якщо уважно розібратись в собі, то може я й справді трохи його боюся. Боюся знову відчути той тупий біль, якого він завдав мені. Проте, не варто цього показувати. Перед Артемом я повинна бути впевненою та сильною.

— Тобою я готовий обманюватися вічно, — він впевнено поклав руку мені на талію та приягнув до себе. Хотілося відірвати шматок столу, так сильно я трималась за нього і так само сильно не хотіла близькості з Артемом. 

Але це вже було неминуче. Він міцно тримав моє тіло і я спочатку була напружена, наче натягнута струна. Але потім я вдихнула такий знайомий його запах і мозок почав відтворювати в памʼяті наші колишні приємні моменти. Від цього я занадто різко розслабилась. І вже ці обійми були мені приємними. Дурна ідіотка. Та я навіть не встигла добряче посварити саму себе в думках, як мої губи зʼєднались з його. Губи Артема були холодними, з якимось солодким присмаком. Спочатку я затремтіла від неочікуваності та вдарила його кулаком в груди, потім ще раз. Але він перехопив мій черговий удар вільною рукою та поглибив поцілунок. І після цього я здалася. Відповідала йому жадібно та з викликом, наче від цього поцілунку залежало все моє життя.

— Здається…— я важко дихала та відвернула голову, обережно торкаючись щокою його грудей, — ми мали всього лиш повечеряти.

— А це був дуже приємний аперетив, — рука Артема досі міцно тримала мене за талію, — та, бачу, дехто не був проти.

— Я просто… я…— я спробувала відступити на крок та поправила своє волосся, — це було надто неочікувано. Я розгубилась.

— Це не було схоже на просту розгубленість, Кароліно, — його очі хитро заблищали, — зізнайся, тобі сподобалось.

— Навіть під дулом пістолета я не скажу цього, — я важко видихнула.

— Я мріяв про це майже десять років. Ось так знову могти тебе обіймати та цілувати. Знову зіштовхуватися з твоїм запальним характером. 

— Дивись, щоб не згорів…від мого запалу, — я спробувала обережно звільнитися з його рук і на щастя Артем це дозволив. Я відійшла на пристойну відстань та почала поправляти одяг. З ним нічого не сталося, я просто робила це через нерви, які ніяк не можу опанувати.

— То ти все ж не хочеш, щоб я допоміг тобі? — чоловік взяв в руку рушник, що я залишила на столі, та почав активно терти поверхню. Дуже швидко він впорався і вже за якихось десять хвилин всі столики блистіли чистотою.

— Це вражає, — я підняла одну брову, — може це твоє покликання? Не думав піти в клінінгову компанію?

— Мені поки що вистачає на життя, — Артем посміхнувся, сховавши руки в кишені та підійшов до мене ближче.

— Шкода, — я посміхнулась, — ти став би майстром своєї справи.

— То що? Ти вже закінчила? Можемо йти, — Артем вказав на двері і вигляд у нього був дуже самовдоволений. 

Мені звісно було приємно, що він допоміг мені. Але я чудово розуміла, що він це робить не просто так. Він ніколи б не допоміг мені від щирого серця, а лише задля вигоди, для того, щоб сталося все так, як хоче він. Відчувалось це не дуже приємно, але мій план помсти щодень ставав впевненішим, то ж я була готова до всього.