Julia Shperova - Тифон, Julia Shperova

Нарешті Мері повернулася з порожніми руками і червоними очима. Підібрала куртку зі стільця.

- Ось тримай, - мама ніяково простягла куртку і та майже впала, але Джеймс встиг підхопити її в останній момент. Він сердився на себе, і на маму, на Тоні. Він знав - зараз його власні очі схожі на глибокі темні колодязі, і бачити батькам їх не можна. Він заплющив очі, прикинувшись, що туди щось потрапило.

Декілька глибоких вдихів і йому полегшало. І колір очей повернувся. Хімера відступила.

- Добре, куртка влітку, чудово.

Щоб припинити подальшу розправу, Джеймс схопив останню дорожню сумку, закинув всередину куртку, і вийшов в коридор. 

- Мамо, ти вже всі п'ятдесят разів перевірила. Якщо я раптом щось забув, я заберу наступного разу. Все, я пішов.

Джеймс обняв Мері наостанок, помітивши в куточках очей сльози. Обличчя Стівена осяяла слабка посмішка, коли він глянув на дружину. Може, вдвох їм буде легше все це пережити.

Не можна звалювати провину на інших, Джеймсе, сказав він собі.

- Джеймсе, почекай, ми зовсім забули! Прощальне фото! - Вигукнула Мері, хапаючи чоловіка за рукав.

- Стіве, де твій фотоапарат?

- Я його поставив на столик учора, він має бути десь тут. Ага, ось, - батько покопався в купі речей і витяг знахідку. Трохи повозившись з нею, він встановив її на полиці. Пара секунд і клацнув зведений механізм, що відраховував секунди. Стівен міцно обійняв дружину та сина.

Клац! Джеймса охопило невиразне передчуття біди. Немов і ця фотографія стане окрасою могильної плити. Тільки чиєї? Його? Батьків?

- От і добре, - Мері вкотре уклала сина в обійми.

- Можна було б обмежитися селфі, - з досадою озвався Джеймс і не втримався, закотив очі.

- Це не те, - похитала головою Мері. - У справжній фотографії відчувається... глибина, чи що.

- Звичайно.

Стівен дбайливо сховав фотокамеру в чохол:

- Роздрукую фото до твого повернення. 

- Звісно, тату. Все, тепер вже точно мені час, - Джеймс глянув на годинник, просуваючись до виходу, - якщо пощастить, приїду засвітло.

Стівен виглядав втомленим, Мері схвильованою. Усі на своїх місцях.

- Я подзвоню, як дістануся, - пообіцяв Джеймс і вискочив на двір.

Тепле серпневе повітря приємно пахло сухою хвоєю і пізніми квітами. Джеймс глибше вдихнув, намагаючись запам'ятати цей запах. Так пах його дім. Аромат свіжозвареної кави вранці, батьківських журналів та паперів, запах акварелі та графіту. Бензин та холод, шоколадне молоко, піца. Запахи, що постійно нагадували йому про Тоні.

Людська пам'ять дуже зручна, згодом вона залишає лише приємні моменти, лише те, що ми згадуватимемо пізніше, через рік з посмішкою на обличчі. Те, що можна буде розповісти онукам років за шістдесят. Якщо, звісно, дожити до цього моменту.

Він майже зовсім забув той день. Єдине, чого Джеймсу не забути ніколи це той неприродний звук, коли голову його дядька відділили від тіла. Ні, не тільки це. Пам’ять послужливо підкинула йому спогад, як боляче було падати тоді в лісі. Боляче, бо саме Тоні намагався його вбити. А ще звук зашморгу пакету, в який сховали тіло Абелара Робустсона, заступника шефа поліції Спрінгфілда, вбитого Тоні.

Джеймс мимоволі здригнувся і прискорився, буквально підлетівши до автівки. 

Ось і моя вірна Інфініті, мій вірний Росинант, усміхнувся самому собі він крізь стислі й побіліли губи.

Теж мені, Дон Кіхот. Проте млини досить реалістичні.

Остання дорожня торба полетіла на заднє сидіння, хлопець нетерпляче повернув ключ у запалі.

П'ятий хайвей ніс його вперед. Сумніви та примари минулого застилали дорогу, але Джеймс вірив - вдалині від Спрінгфілда з ними буде легше справитися.

Майнув знак: до Олбані ще далеко і можна не особливо стежити за з'їздами. Інфініті плавно мчала повз важкі і величні Каскадні гори; річка Вілламет зрідка виринала з зеленого масиву лісу, поблискуючи в променях пообіднього сонця. Літо не здавало своїх позицій перед осінню, тріумфально утримуючи пальму першості.

Підкорившись миттєвому бажанню, Джеймс опустив бокове скло і відразу салон наповнився ароматами лісу і шосе. Пустинний шлях не врятував його від думок. Про батьків, що залишилися вдома. Як вони переживуть його від'їзд до іншого міста? Особливо - батько. Чи змириться він із втратою брата та сина?

І чи переїдуть вони врешті решт до Нью-Йорка? Подалі від місця, яке нагадувало батькові про втрату брата.

Мамо, чи могла ти собі уявити, що твоя сестра жива і зовсім не божевільна. Вона хімера. Так само, як і твій син.