Julia Shperova - Тифон, Julia Shperova

Батько завжди кликав маму на французький манер - Марі. Джеймс майже забув про це, але коли мама повернулася додому, традиція повернулася разом із нею. Не все звалилося в тартарари. Дещо повернулося з його напівзабутого дитинства. Але від того лише було болючіше. В нього закололо серце, мамині обійми теж були родом з його дитинства. А тепер він їде з дому і вже нічого не буде як раніше.

Очі Мері спалахнули недобрим полум'ям від коментаря Стівена. Не варто було згадувати про її Нью-Йорк.

- Там він буде без нас, Стіве, і хто знає, що з ним може статися?! Це може бути дуже небезпечно, всі ці підозрілі компанії, ти знаєш, як буває. Повір мені, я точно знаю!

- Марі, я теж навчався далеко від дому, і як бачиш, досі живий-здоровий, та ще й зустрів тебе на додачу.

Стівен Брістоул раптом усміхнувся своїй дружині, вперше за довгий час, і Мері на мить завмерла, збентежена появою цієї усмішки.

- І завіз за тридев'ять земель, - жартівливо парирувала місіс Брістоул. Але одразу додала більш серйозним тоном:

- Але ж це ми, у нас все було інакше.

Джеймс спостерігав за батьком: від слабкої усмішки зморшки в куточках очей стали помітнішими. Він мимоволі відмітив, як постарів Стівен за останні місяці.

- Мамо, все буде гаразд, я обіцяю. Я їду, щоб вчитися. Добре?

Здається, подіяло, Мері відпустила сина, відійшла на пару кроків і швидким рухом поправила своє волосся. Зачісці це ніяк не допомогло, але Мері опанувала себе. 

- То ти взяв зі столу пакет? Там я загорнула тобі сендвічі. - Джеймс кивнув, ледь приховуючи роздратування. Його вже починало каламутити від цієї опіки. Аби припинити це шоу, він ще раз швидко обійняв батьків і засобирався геть з дому. 

- Так, я все-все взяв, розслабтеся, я на вихідних до вас ще заскочу. Нема чого так...хвилюватися.

Мері тільки кивнула і продовжила перебирати вголос все, що Джеймс потенційно міг забути. Стівен сперся на стіну і з легким занепокоєнням спостерігав за маніпуляціями своєї дружини.

- Ти не забув ключ? Востаннє питаю, щоб потім не було непорозумінь. Ця ідея щодо будинку твоїх друзів мене анітрохи не тішить.

- Так, взяв, - Джеймс проігнорував цей випад. Про те, що ключ залишиться лежати в машині довіку, він вирішив вголос не згадувати.

- Джеймсе.

Мамин голос дзвенів у його голові пожежним колоколом.

- Я житиму з дорослими, відповідальними людьми, - швидко видав він, крокуючи в бік виходу.

- Ще б я була з ними знайома… - недовірливо прошипіла вона. Стівен спробував вставити слово, але йому не дали. 

Джеймс важко зітхнув. Що ж, він обіцяв, і він дотримається обіцянки. Слова, втім, давалися йому нелегко.

- До речі, про знайомство. Я хотів сказати, на наступних вихідних вже день народження Ентоні. І я хотів би, щоб ми провели його разом. Не плануйте нічого, гаразд? Я приготував для вас дещо. Ми приготували. З Елінор разом.

В очах Мері Брістоул застиг незрозумілий вираз, але Джеймс розпізнав його. Мама захоплена зненацька. Мить, і вона вже стискає його в обіймах. Він не бачив обличчя батька, але відчував як той заціпенів.

- Дякую, Джеймсе. Ми будемо дуже раді провести цей вечір разом із тобою і твоїми друзями, - трохи не вперше голос Мері не дзвенів при згадуванні Елінор та її рідних, Джеймс сприйняв це як добрий знак.

Остаточно збентежений цією розмовою, хлопець зазбирався геть. Але від Мері Брістоул так просто не втечеш. Вона подавала йому торби і перепитувала:

- То ти все взяв?

- Так.

- А зимові черевики не забув?

- Ні, жодних черевиків у вересні.

- Джеймсе, тут все ж не Гаваї! Тож, будь ласка, піди і візьми тепле взуття.

- Мамо!

- А твоя куртка? Я зараз принесу.

- Мамо, куртка лежить прямо за тобою.

Але Мері Брістоул уже вибігла з кімнати. Можливо, справа була зовсім не у куртці, роздратовано міркував Джеймс. Він як міг намагався не хмуритися і слідкував за обличчям, але все одно довелося прикусити щоку зсередини, аби стриматися.

- Ти дійсно став зовсім дорослим, - голос батька пролунав глухо у раптовій тиші.

Джеймс завмер на мить і з силою потис руку батькові. Стоячи так близько, юнак бачив, який Стівен був блідий. Обличчя змарніло, очі блищали не так, як раніше. Він виглядав втомленим і старшим на кілька років. Навіть приїзд матері не зміг повернути йому гарний настрій, його колишній настрій. Джеймс відчув німий докір у собі, знаючи, що він в цьому винен.

Батько змінився після похорону; став іншим, втративши молодшого брата, а тепер ще й сина “втрачає” в певному сенсі. А Джеймс...він подумки ненавидів себе за це, але йому стало легше, коли він прийняв рішення вчитися в іншому місті, знаючи що поїхавши, йому не доведеться щодня бачити батька у журбі. Егоїстичне бажання втекти від проблеми позбавило Джеймса залишків совісті.

А ще - можливість бачити Елінор щодня. Стільки, скільки він зуміє утримати її поруч. Це було варто будь-яких зусиль.