Julia Shperova - Тифон, Julia Shperova

Довелося напустити на себе заклопотаний вигляд і швидко кивнути головою.

- Я подумаю, що можна з цим зробити, Томе, дякую.

- В мене є ідея, як можна знайти того, хто зробив це зсередини, спіймати мерзотника...

Роздратування ледь не вихопилося разом з зітханням. Не варто було з цим затягувати. Він прошепотів слова закляття, відчуваючи як те лягає на чоловіка перед ним. В погляді друїда промайнуло миттєве здивування, коли той відчув дію мертвої хватки. Але ось обличчя його розгладилося, тривога зникла. На зміну їй прийшла повна покірність. На подив, він нічого не відчув. Гадав, що сповниться відразою, але всередині було порожньо.

- Ніхто не дізнається, чого мені це коштувало, Томе. Я вже віддав забагато, я не можу програти.

- Звичайно, - слухняно погодився друїд. Він смиренно дивився перед собою, в очікуванні наказу. Швидкий змах руки і друїд мовчки відкланявся.

Він лишився наодинці. Головний біль дошкуляв тепер сильніше, пульсував у скронях. Від звичайно гострого розуму вислизала якась важлива деталь. Це дуже дратувало.

Щоденники Теренса Бартона. Звідки друїд міг про них дізнатися? Він подумки нагадав собі перевірити всі доступи до архіву. І в ніч, коли Брістоул обернувся хімерою, саме Колтон запитував особливий доступ. Невже він вже дізнався про Шарлотту Піреллі і шукає її за його спиною? Він і сам сподівався знайти її у Непалі, втім марно. Чи друїд знає ще щось? Як глибоко він докопався в архівах і що зумів там знайти?

А може, він і не сам. Може, хтось йому допомагає. Він скреготнув зубами. Треба буде розпитати його. Тепер, коли на друїді лежить мертва хватка, той розповість все сам і з охотою. Добре ще, що на горгулів не діють неприпустимі закляття. Це викликало б забагато зайвих проблем підчас допиту. 

Пучки затарабанили по стільниці. Йому потрібна термінова зустріч з цим чортовим змовником з його невгамовною жагою до влади, поки той не наробив дурниць. Він не для цього пожертвував найдорожчим, що в нього було, аби все накрилося тазом. Треба квапитися.

Він прикрив очі, готуючись до розвтілення, коли в двері знову постукали.

- Що ще, Томе? - втомлено спитав він. Двері прочинилися, але за ними був не друїд. Там стояв незнайомець, чорноволосий і худорлявий. Він мовчки поставив на стіл крихітну витончену коробочку з червоного дерева і зник.

Погляд одразу прикипів до неї. Ось і новий наказ. Він точно знав, що лежить всередині. Зволікати більше не можна.

На зосередженому обличчі відобразилася похмура рішучість, коли він відкрив коробочку. Погляд зачепився за сталеву поверхню кинджала, і він прочитав кілька слів, ретельно накреслених стилусом на кришці:

το τέλος του έτους, ο χρόνος σας τελειώνει

- Мій час спливає… - пробурмотів він собі під носа, не відводячи погляду від кинджалу. 

Тож, відьма не впоралася. Тепер він має завершити справу. Що ж, тоді не гаятимемо часу.

~~~

Джеймс стяг униз дві останні коробки, рюкзак та спортивну торбу. Він закинув все у автівку і повернувся до будинку. Швидкий погляд на верх сходів, і ледь втримавши важке зітхання, він заскочив на кухню аби схопити тост з тарілки. Той вже захолов, проте на повноцінний обід в нього не було часу. Покінчивши з їжею і прихопивши загорнуті в пакет сендвічі, хлопець обернувся до сходів.

- Є хто живий? Агов?

Очікуючи на появу батьків, Джеймс вмостився на кухонному стільці і зосередився на погоді за вікном, бо від будь-яких інших думок в нього заходилося серце. Сонце невблаганно опускалося в пообідньому небі. Скоро стемнішає, останні серпневі дні такі короткі, міркував він поволі. Треба їхати. 

Джеймс скинув заціпеніння і голосно запитав у напрямку сходів:

- Ви йдете чи мені можна вже їхати?

Він підвівся, щойно почув кроки. Мері вже спустилася, очі сухі, але запалені. За нею слідував батько.

- Ти так змужнів, - його власні зелені очі дивилися на нього з маминого обличчя. Вона міцно обійняла сина. Він від цього зовсім відзвичаївся і відчував себе дивно. 

Перш ніж відпустити сина, Мері стисла на мить його передпліччя. 

- Все ж таки ці твої заняття фехтуванням дали свої плоди, ти тільки подивися, суцільні м'язи!

Хлопець як міг невимушено посміхнувся. Все вірно, у хімери тіло має бути гнучким, сильним, безсмертним.

- Я ж тобі казав, тату, рапіра це не просто голка, - спробував пожартувати Джеймс, але тінь посмішки ледь торкнулася обличчя батька. Мері ж ніяк не могла випустити сина зі своїх обіймів.

- Джеймсе, будь обережнішим, ти обіцяв мені.

Той обійняв Мері у відповідь.

- Та годі вам, я ж не в Австралію їду. Усього година, півтори їзди.

Стівен підійшов ближче і мовчки поплескав сина по спині. Волосся Брістоула-старшого звично скуйовджене, але на обличчі ні кровинки. Випрасуваний домашній костюм замість одвічного м'ятого смугастого халата наче давав зрозуміти, що по-старому вже нічого не буде.

- Марі, можна подумати, поки ти сиділа у своєму Нью-Йорку, ти не звикла до того, що ми так далеко?