Ангеліна Кріхелі - Між світлом і темрявою, Ангеліна Кріхелі

— Ні, — відкрито дивиться мені в очі. — Цього разу Світлана. Зглянулася наді мною.

Сідає, щоб обійняти мене. Але в цей момент дзвонить його мобільний телефон.

— Вибач, я маю відповісти.

Я слухняно киваю, але груди поступово охоплює чіпкими щупальцями холод.

— Так, Сергію, — відповідає втомлено.

Видихнула було з полегшенням. Але тут же слідує новий удар.

— Коли? Я зрозумів. Буду за пів години. Нічого їй не кажи... Ні, сказав. Я сам усе поясню їй.

Кладе слухавку і винувато дивиться на мене. А я стискаюся до розмірів крихітної крапки. Коли простягає руку, щоб прибрати з обличчя пасмо волосся, злякано сахаюся, немов загнане звірятко. Знаю, сама винна. Допустила, дозволила цьому статися. А найстрашніше, що страшенно хочу розчинитися в ньому. Тепер ще більше.

— Щось із Оленою сталося? — запитую надломлено.

— У неї загострення, — сухо киває Гліб, відвертаючись і діловито натягуючи штани.

— Чому тобі про це говорить Сергій?

— Він — її брат. І мій друг.

Жахаюся тому, скільки важливих для неї чоловіків одночасно зраджують Олену. Один напряму, другий знає про це і покриває брехню.

— Навіщо ви з нею так? — шепочу приголомшено.

— Дашо, — просить терпляче, надягаючи й застібаючи сорочку. — Дочекайся мого повернення, будь ласка. Коли я тобі все поясню, ти перестанеш картати себе і звинувачувати в безсердечності мене.

— Ні, — вимовляю одними губами, намагаючись не дивитися на Гліба, який височіє наді мною. — Не приїжджай більше. Ніколи більше не приїжджай.

— Даша... — звучить із докором.

— Я кажу, не приїжджай більше!

Підкидаю голову, коли він замовкає. Важко ковтає слину і прикриває очі на кілька секунд.

— Добре, — скупо кидає, йдучи геть.

Дивлюся йому вслід і старанно придушую ридання, що підступають. Я ж так і хотіла — щоб він пішов. Як же пече в грудях! Як хочеться вити!

Хрускіт гравію під колесами автомобіля повідомляє мені про те, що залишилася одна. Тоді даю волю сльозам, утикаючись у подушку, яка зберігає його запах. Обіймаю її, згортаючись у позу зародка, і заколисую себе.

Він мене почув. Він зрозумів. Він більше не прийде. Ніколи. Боже мій, яке страшне слово!