Олеся Лис - Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис

― Зоя померла вчора, ― тихо відповідає Гнат. ― Примарою до тебе вона прийти ніяк не могла, у цей момент її дух допитує медіум із нашого відділу.

Напевно, мої очі зараз нагадують величезні блюдця. Я навіть не знаю, що мене дивує більше ― відсутність привида, або його допит компетентним фахівцем.

― До тебе приходила Параскева, ― м'яко прибирає мою долоню від своєї руки, натискає на важіль. 

Двері тихо відчиняються, являючи нутро темної кімнати. Моя сусідка солодко сопить, дивно, що я її своїм гасанням не розбудила. 

― Збирайся! ― шепоче на вухо, обдаючи гарячим подихом. 

Різко повертаюсь. 

― Куди? 

Наші губи майже зустрічаються, завмерши в міліметрі одне від одного. Одночасно шарахаємося в різні боки, ніби обпікшись. Я червонію, Гнат шумно дихає. 

― І взагалі, що ти тут робиш? 

Тільки зараз розумію, що посеред ночі побачити Гната в закритому гуртожитку не просто дивно, а на межі реальності. Та й взагалі його своєчасна поява в останню секунду викликає не лише подяку, а й переляк.

― Інго, будь ласка, ― цідить крізь зуби. 

― Ні!

― Зараз не час! Годі вдавати вперту ослицю.

― Це я ослиця? ― задихаюсь від обурення.

― Інго, ― гарчить.

― Гнат, ― шиплю у відповідь.

Боже мій, яка я дурепа. Не перестаю собі дивуватися. Десь у глибині душі маленька скромна і поступлива дівчинка, якою мене виховали батьки, плаче гіркими сльозами. Може, вона й намагалася б навчити моє нове капосне "Я", тільки хто ж їй дасть хоч маленький шанс.

Від нашої суперечки сусідка по кімнаті починає неспокійно вовтузитись на ліжку. Гнат, шумно зітхнувши, швидко затуляє мені рота долонею і тісно притискає до себе.

― Інго, помовч хоч секунду і послухай! ― мовчати не виходить, обурено мукаю в його долоню. Але тихо, щоби не розбудити сусідку. ― Зараз ти швидко збираєш потрібні речі, одягаєшся, і ми спокійно їдемо до мене, де зможу захистити. Або другий варіант ― я тебе зв'язую, перекидаю через плече і все одно забираю звідси. Тільки в цьому випадку в тебе нічого, крім нічної сорочки, що на тобі, не буде.

Змирившись, киваю, і він повільно та акуратно прибирає руку від моїх губ. 

― Вибач, ― ледь чутно промовляю. ― Я дурепа. Дякую, що врятував…

От правду сказав ― я тупа ослиця. Ледь не вмерла, якби не Гнат. Вже вдруге. А я впираюсь, злюсь, огризаюсь. 

― Ну не дурепа, а найсправжнісінька відьма, ― куйовдить мою і без того розпатлану шевелюру. ― Скільки тобі потрібно часу, щоб зібратися? Десятьох хвилин буде достатньо?

― І п'яти вистачить, ― шморгаю носом.

― Я тоді за дверима почекаю.

Залишившись одною в кімнаті, якщо не брати до уваги сплячу Наталку, спритно натягую одяг, збираю рюкзак і рівно через п'ять хвилин вискакую в коридор. 

Ми швидко спускаємося сходами, а коли доходимо до вхідних дверей і я вже пориваюся йти будити вахтерку, щоб нам її відкрила, Гнат мене зупиняє, хапаючи за руку.

Нічого не розуміючи, застигаю, і з приголомшенням спостерігаю, як мій супутник, легко поворухнувши пальцями, навіть не торкаючись замку, з тихим клацанням відкриває клямку. 

― Як? ― Зривається з губ здивований вигук.

― А ти думала, я бідну стареньку загриз, щоб вона мені не заважала до тебе прорватися? ― хмикає Гнат.

― З тебе станеться, ― швидше за звичкою, ніж зі зла, бурчу у відповідь.

До машини добираємося за лічені хвилини й легко вирулюємо на пустельну в такий час дорогу, а за пів години я вже переступаю поріг знайомої квартири. 

За вікнами займається світанок. Сну ні в одному оці. 

― А тепер ми можемо поговорити? ― Запитую, вішаючи куртку в шафу.

― Тепер можемо, ― зітхає. ― За разом і чаю поп'ємо. Спати вже однаково немає сенсу.