Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

кожним вітерцем, що залітає всередину. Тіло тягне до бамбетля, як муху до гною, проте Мікель знає, що пропустить зустріч, якщо піддасться спокусі. Тож пальт стоїть, кусає нижню губу, і лине думками до Анни Стіни.

Виявляється, все набагато складніше: дівчину переслідують. Пошуки перетворилися на перегони, але її так і так не знайти. То що ж сталося з Анною Стіною, якщо її не здатні відшукати навіть ті, у кого значно більші можливості? Кардель хапається обома руками за живіт, його буквально розпирає від неспокою. Перед очима міські закапелки, де мертве тіло може лежати роками,— дам­би Слюссена або склепіння пивниць, що кишать пацю­ками…

Очі злипаються, пальта долає сон. Тільки там він знаходить примарну Анну Стіну, а прокинувшись, відчуває полегшення і розчарування.

Краще вже вийти на вулицю.

Кардель прийшов завчасно, але Вінґе вже на місці. За­думано походжає туди-сюди і не зауважує Мікеля, аж поки той не підходить упритул.

— О, а я вирішив, що ти наспієш не раніше, ніж через чверть години.

Кардель знизує плечима. Вітерець стихає, а потім різко змінює напрям, що дозволяє Мікелю вловити новий запах.

— Ти якось інакше пахнеш.

— Ти про що?

Кардель замислився, перш ніж відповісти.

— Хвоєю, живицею, осмолом. Багнюкою без вмісту ніч­них горщиків. Не так, як у місті.

— Скоро вивітриться, але вважатиму це за комплімент. Дорога була далека.

— Тебе довго не було. Вже минуло два тижні від Свята літнього сонцестояння.

— І не кажи. Навіть не хочу починати лаяти перевізників, бо зупинюся лише перед наступним сонцестоянням. Що нового у Стокгольмі?

— Нічого особливого. Копенгаген горів декілька тижнів тому, але ти вже, мабуть, і сам про це чув. Зайнялися портові квартали, знищені тисячі осель, королівський палац згорів ущент, а юрби бездомних розбили табори на руїнах. А що там у Берґслаґені?

— Сетона там немає, але не все так погано. Я знайшов одну особу, яка пам’ятає його дитиною.

— Це варте зусиль. То яким був наш Тюко? Жвавим хлопчиком з рум’янцем на всю щоку? Чуйним до старих і хворих?

— Кажуть, інших можна зрозуміти тільки тоді, коли знаєш самого себе. Дорогою я мав удосталь часу для роздумів про те, як на мене самого вплинуло дитинство, і про те, ким я міг би стати, якби обставини склалися інакше. А ти що скажеш, Жане-Мішелю?

Кардель відвертається і якусь мить мовчить.

— Обгорілим калікою я став із власної вини.

Пальт сідає на стосі дров, а Еміль підходить до матросів, що діляться люлькою, сидячи на хиткому трапі та бовтаючи ногами. Мовою порозумітися їм не вдається, та справу легко залагодити жестами: в обмін на дрібку тютюну один із матросів роздмухує жар, й Еміль підпалює тріску.

Кардель давно зауважив, що цього року Вінґе курить, як ніколи. Мабуть, таким чином компенсує те, що й досі не п’є. Еміль сідає, затиснувши тендітний чубук пінкової люльки між великим і вказівним пальцями. Із моря віє легкий теплий вітер, несучи з Бекгольмена ядучий сморід киплячої смоли. Еміль здається метушливим, ніяк не може всістися, і Мікелю спадає на думку, що це він відтягує час, бо його гість прийшов зарано.

Урешті Вінґе видихає дим і збирається з думками.

— Жане-Мішелю, хочу в тебе дещо запитати. Ми майже не обговорювали вечір в анатомічній залі. Сетон любив хизуватися своїми лиходійствами, а побаченого в залі нам було більше, ніж достатньо. Точніше, тобі. Я з усіх сил намагався втримати тебе внизу, нехай і з сумнівним успіхом. Що саме ти бачив?

— Усе: Сетона, його посіпаку, жінку на столі.

— Який вигляд був у Сетона?

— Такий, як завжди. Бридкий чортяка з порізаною щокою, розцяцькований, як пава, у жабо і сюртуку із широкими полами.

— Я не це маю на увазі. Мене цікавить вираз його обличчя і настрій. Сетону подобалася ця вистава?

Кардель хитає головою.

— Гадаю, він лише прикидався перед студентом. У його обличчі був страх. За інших обставин важко було би сказати, посміхається він чи ні, і довгий час мені здавалося, що я тоді помилився. Однак коли ми торгувались, я розповів Сетону про своє спостереження, і в нього був такий вираз обличчя, як у хлопчака, якого засікли з повними жменями цукерок.

Вінґе докладає в люльку ще тютюну і дмухає в чубук, аби краще розпалити.

— Жане-Мішелю, зважаючи на побачене тоді, що ти скажеш про ті історії, котрі нам розповів Сетон?

— Безсумнівно, він винен у кожному із цих жахіть.

— Але, може, роль Тюко в них не зовсім така, як він нам змалював?

— Не виключено.

Еміль задумано відкидає голову назад і випускає дим, що з’єднується з пухкими хмарами. Кардель знову підводиться, він утомлений після ночі, і йому страшенно набридли ці загадки. Вінґе прокидається від задуми і блимає очима, ніби спросоння.

— Пробач мені, Жане-Мішелю, у тебе нові клопоти. Як справи з пошуками?

— Кепсько, хоча й трохи краще, ніж раніше. Твоя порада стала у пригоді.

— Складеш мені завтра товариство до Гаммарбю? Можемо потім поговорити, якщо захочеш.

— До шибениці? У суботу? Якого біса? Надивився я на це діло, вистачить на кілька життів наперед.

— Можеш дивитися не на шибеницю, а куди-інде. Тим краще, може, якраз пощастить.

— Гадаєш, там Сетон буде? Із якого би це дива тому, хто переховується, поспішати на таке видовище?

— Мені дещо розповіли в Берґслаґені. Якщо він досі у Стокгольмі, то прийде туди. Не думаю, що в нього є вибір.

13.

Щойно Кардель сідає на бамбетль, як його зморює сон. Голова падає на груди, а тулуб завалюється назад. Сниться йому не те, чого він боявся,— цього разу це спогад із минулого, кожна деталь чітка, ніби справжня.

Мікель знову хлопчина приблизно тринадцяти років, але вже дужий і спроможний до поденної роботи поряд із батьком — кремезним чолов’ягою з довгими руками, долонями завширшки денця від бочки і похмурим, стомленим злиднями і важкою працею обличчям. Їхнє обійстя було одним із крайніх, поруч із лісом, котрому ніхто кінця-краю не бачив, а хто там заблукав, той уже не повертався. Жили вони в рубленій хатині з дощаним дахом, проконопаченим мохом, на земляній долівці — ялинове гілля. Батько володів розчищеним від лісу кам’янистим пагорбом, де коротав увесь свій час у нещадній боротьбі з корінням і камінням. Уже з дитинства Мікель чітко розумів, що камінь — це незвичайна жива істота з якогось іншого виміру, протилежність людині. Каміння вперто проривалося на поверхню землі із глибин, де воно народжувалося, а вибравшись нагору, завмирало і більше ніколи не рухалося. А як інакше пояснити той факт, що їхнє поле родило більше каміння, ніж зерна? Якби в тих кругляках була залізна руда, сім’я Карделя давно би розбагатіла. Дрібні камінці — то ще пів біди, але щороку, коли розмерзався ґрунт і треба було орати, із землі вилазила брила розміром із людину. Батько мусив діставати ту каменюку кілком і рожном, перш ніж продовжити роботу. Не дивно, що така праця приносила самі розчарування.

Кардель із нетерпінням чекав на той день, коли зміцніє настільки, що зможе чинити опір батьковим кулакам не лише сльозами. Тому охоче допомагав на полі, щодня гартуючи свою силу поруч із батьком, і бачив, як різниця між ними зменшується з кожним