Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

роком. У хатині поралася мати. Мікель не знав, скільки їй років, проте на вигляд вона була старша, ніж баби з онуками, бо передчасно зістарілася від побоїв і викиднів. У церкві мати соромилася своєї кульгавості і синців довкола очей, тож часто ховала обличчя під вуаллю.

Одного дня Кардель спроможеться захистити себе раз і назавжди.

Сутеніє, робота майже завершена. Втомлений батько із чорним від люті поглядом б’є Мікеля в потилицю, коли в того висковзує і падає лопата. Кардель піднімає її не для того, щоби знову встромити в землю, а щоби кинути якомога далі у борознисте місиво. Батько часто бив Мікеля, бо вважав синовні невдачі особистою образою, кожне розчарування було наче крихта солі на рану від життя. Малий Мікель, якому важко давалося читання катехізису, бо букви скакали одна поперед одну, Мікель, який то недостатньо сильний, то не досить швидкий ані тілом, ані, тим паче, головою, інакше кажучи — дурний як ціп. Цей Мікель зараз встає на повний зріст, розправляє плечі, що мужніли, поки батькові всихали, і промовляє слова, які довго обтесував, залишивши нарешті тільки найважливіше:

— Більше до мене не торкнешся. До матері також.

Вони переступають на твердіший ґрунт, так, наче обоє були готові до цього моменту, і якийсь час мовчки стоять. Мікель зауважує у батькових очах щось таке, чого не бачив ніколи раніше,— тривогу змішану із соромом, наче він усвідомлює ціну свого боргу, по який прийшов син. Проте лють бере верх, чоловіки зчіпаються і б’ються, не думаючи про завтра. Опісля Кардель відповзає до лісу, підвестися йому вдається тільки тримаючись за ялиновий стовбур. Батько все ще на ногах, хоча і зігнений у три погибелі і закривавлений. Нарешті він вирівнюється і наостанок змірює сина переможним поглядом. Мікель спльовує і прощається, у грудях печуть поламані ребра:

— Я повернуся!

Хлопець чвалає в глиб лісу, знову спирається на якийсь стовбур, випускає червону сечу, бреде далі і в тиші лісу кляне себе за програну вирішальну битву.

Обіцянку повернутися Кардель виконав уже в дорослому віці. Приїхав візком, одягнений у мундир. Запізно: матері вже нема, батько залишився сам — маленький жилавий дідок зі згорбленою спиною і вузькими плечима. Від поля залишився окраєць, годувати все одно нікого, хатину обліг ліс. Убити батька було би милосердям. Чоловіки обмінялися поглядами, і Кардель з порогу розвернувся. Здає­ться, почув услід плач, але більше не оглядався — від сорому, що так пізно приїхав і так швидко втік.

Кардель повільно прокидається, у голові паморочиться. Спогад зі сну оживив давні почуття: розчарування, гнів на себе та інших, сумніви у свободі, купленій за муки совісті. З одного рабства та в інше. Кардель ніяк не збагне, звідки падає світло, аж поки не вихиляється з вікна, щоби глянути на церковну вежу.

Виявляється, що вже суботній ранок.

14.

— Погода на боці правосуддя.

Надворі гаряче, у блакитному небі ні хмарини, тож люд охоче вибрався за місто. Кардель веде поглядом поверх натовпу. Усе, як і очікувалося: збірна каша, переважно з бідних і недавніх мешканців міста. Більш високопоставлених в’язнів карають на площі, аби вельможі не забруднили панчіх у Гаммарбю.

Карделя цим видовищем уже не здивувати, пальт поглядає на шибеницю лише краєм ока. Еміль навмання тицяє чубуком люльки в натовп.

— Гадаю, Сетон робитиме все, аби залишитися інкогніто.

— То як його віднайти?

— Не думаю, що Тюко очікує зустріти тут нас обох, це стало би для нього прикрою несподіванкою. Шукай когось, хто, впізнавши нас, намагається притьмом утекти.

Обоє мовчки роззираються. Біля шибениці робить свою справу пастор. Ще трохи — і навіть цей шанс вислизне з рук.

— Жане-Мішелю, не міг би ти відстебнути протез і покласти собі на плече? Це привернуло би до нас ще більше уваги.

— Каліцтво — це просто нескінченний дарунок долі.

Кардель виконує прохання, обережно відстібаючи кожну пряжку, щоби не розбудити приспаний біль. Тим часом стогін натягнутої вірьовки плавно переходить у повішення. Вінґе нетерпляче крутиться біля Карделя, якомога вище задираючи голову.

— Нема? Нікого не бачиш?

Можливо, й бачить. Бородатий чоловік у плащі та капелюсі зненацька розвертається і зникає в гущі людей. Кардель примружується і тицяє пальцем:

— Он там, коло шибениці. Бачиш?

— Сетон?

— Хтозна.

— Тоді ходімо! Краще потурбувати невинного.

Вони протискуються крізь тлум — попереду Кардель, як леміш плуга в рихлій ріллі. Незважаючи на те що цієї весни він находи5вся більше, ніж під час військової муштри, біг усе ж таки зовсім інша річ. Відвиклі м’язи протестують, спина і стегна сповіщають про невдоволення.

Коли натовп трохи рідіє, пальт нарощує темп і невдовзі долає горбок, за яким уже ніщо не затуляє поле зору. Крізь сльози від пилу і швидкого бігу він бачить, як утікач кидається схилом униз. Кардель жене слідом, ляскаючи підошвами по сухій землі, кожен крок боляче віддає йому в коліно. Якщо це насправді Сетон, то він біжить так, наче його життя висить на волосині. Відрив ще чималий, але скорочується з кожним кроком. Усвідомивши, що виграє цей забіг, захеканий Кардель розпливається у зловтішній посмішці. Трохи далі стирчить митниця з піднятим на честь атракції шлаґбаумом, а за нею — відкрита місцевість із поодинокими хатами. Кардель ігнорує кольку в боці та присмак крові в роті, і додає швидкості, відчуваючи солодкість обіцяної перемоги.

Здається, перемога ще ближче, ніж гадалося: Сетона затримали коло шлаґбауму, він стоїть поруч із посиленою вартою і показує у бік Карделя. Той, вагаючись, озирається через плече, бачить, що Вінґе — лише чорна цятка на височині Гаммарбюгейден, лається і долає відстань, що залишилася. Раптом дорогу зусібіч заступають грізні пики та кулаки «сосисок»[16]. Засапаному Карделю не вдається нічого пояснити, а коли він пробує прорватися, стражі порядку заломлюють йому руки, хапають за шию і валять на коліна. Лють і розчарування додають пальтові сил, і вся юрба перетворюється на суцільне місиво тіл, у якому дриґаються сплетені кінцівки.

Нарешті прибігає Вінґе, так само захеканий, поступово проливає світло на ситуацію, розбороняє і втихомирює чоловіків, пояснює хто є хто і на чиєму боці правда. Вартові поправляють мундири, кидаючи знавіснілі погляди, Кардель зиркає з не меншою люттю. Чоловіка, за яким вони гналися, і слід охолов.

— Жане-Мішелю, то був Сетон?

— Він, хай йому грець. Бритву занехаяв, але загубив дорогою свого крислатого капелюха. Трясця його матері, сто чортів у печінку…

Еміль розтуляє рота, та відразу ж передумує, коли бачить затятий погляд Карделя.

— Бісова ковінька, лайно собаче…

Вінґе покірно киває. Кардель стріпує з колін порох.

— Тепер я все сказав.

Вони поволі йдуть у бік міста. Вінґе нервово крутить між пальцями ланцюжок від годинника.

— Це подвоює наше нещастя, Жане-Мішелю. Мало того, що Сетон вислизнув із наших рук, тепер він розуміє наші наміри. Та, боюся, справи ще гірші. Нам залишається тільки чекати.

— На що?

— До шибениці він уже не повернеться. Гадаю, тепер, оскільки вибору немає, Сетону залишається шукати те, що йому потрібно, деінде. Тож невдовзі Тюко підкладе нам свіженький труп зі своїм автографом, і як скоро — це лише питання часу. Все дуже погано, Жане-Мішелю, дуже. Із такими помилками на нас чекає минулорічне