Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

Вінґе копає камінця, той летить на інший бік Постместарбаккен.

— От дідько!

Кардель хапається за пояс, перевіряючи, чи на місці кисет.

— А бачиш, таки навчився…

15.

У неділю Петтеру Петтерссону завжди паскудно на душі. Гул церковних дзвонів, що котиться затокою з передмістя, відлунює у дзвоні каплиці Прядильного дому. Знову з нього насміхається лиха доля. У церковному передзвоні Петтерссонові вчувається чуже лицемірство, від якого завжди мучить сумління: «Ти гірший за всіх, Петтере. На тебе чекають пекло і зневага. Ти нічого не вартий, навіть за власними мірками».

Найбільше ятрить від тих останніх слів, що спалахують, як блискавка, у темряві розуму. Петтерссон важко сідає в ліжку, відчуває, як паморочиться в голові, від чого ще дужче мучить похмілля, і, похитуючись, бреде кімнатою до умивальниці. Наливає води і довго занурює обличчя, аж поки не починає пекти в легенях, а потім хлюпає долонями прохолодну воду на потилицю і шию. Між ногами треться і пульсує прутень, твердий як держак віника. Від дотику болить, і Петтерссон добре знає з досвіду, що руко­блудство лише посилює сором. Полегшення приходить тільки вночі, у гарячкових снах, від яких Петтерссон прокидається зі швидким пульсом і липким животом, як мала дитина, що не навчилася ходити на горщик.

Усе через ту дівчину, Анну Стіну Кнапп. Вона дала Петтерссону слово і не дотримала його. Обвела довкола пальця і покинула, як наївного юнака, легку здобич жіночих хитрощів. Було сказано — сто кіл. Дівчина й не збиралася виконувати обіцяне, просто заманила Петтера до пастки. Бісове поріддя… Згадка про обман не дає спокою, заважає працювати. Сонний наглядач із темними колами під очима щоранку інспектує голодних бранок Прядильного дому і щоразу тре очі, сплутавши її обличчя з кимось іншим. Потім повертається до свого приміщення, де сон приходить лише напливами, сповнений дразливих видінь того, що могло би статися.

Петтерссон намагається знайти їй заміну. Та хай Господь милує тих, хто хоч трохи подібні до неї. Коли з міста приходить дівчина із пшеничним волоссям і відблиском відваги в опущеному погляді, їй із першого дня стає непереливки. Та все марно, всі вони слабодухі, навіть однієї різки не годні стерпіти, щоби не розплакатися. Після того вони вже нічого не варті, і Петтерссон, навіть не засапавшись, чвалає геть, а дівчат тим часом тягнуть до лазарету.

Петтерссон знає, що він занадто жорстокий і мусить себе опановувати. Приховувати збочення під виглядом покарання не така вже легка справа, однак зараз воно вже ні для кого не таємниця. Петтерссон тихо лається, кляне Ройтергольма і всіх тих мужів, що сидять із рахівницями в державній бухгалтерії. Якби краще розпоряджалися податками, то і його становище було б іншим. Та ні — раптом виникає потреба все переглянути, у тому числі й норми виробітку для Прядильного дому. Всі записи ретельно звіряються, а вироблена пряжа перемірюється. Кроок, наступник інспектора Бйоркмана, що вже другий рік на посаді, раніше взагалі не цікавився їхнім закладом, а боровся лише з міською злочинністю. А зараз чомусь вирішив втрутитися в діяльність наглядачів і ганить Петтерссона та його колег зі своїм запальним фінським акцентом. Пика червона, мов свіжозварений рак, а сам злющий, наче сторожовий пес. Замало напряли, треба збільшити квоти. А той, хто знає справжню причину нестачі, мовчить, бо надто боїться Петтерссона. Навіть найтупіші з його пальтів уторопали, що вихід пряжі ніяк не збільшити, допоки Петтерссон через день відсилатиме по одній ув’язненій до лазарету, що вже й без того тріщить по швах, а те, чим їх там годують, навряд чи містить достатньо поживи, щоби загоювалися рани.

Аби полегшити свої страждання, Петтерссон вдається до інших шкідливих звичок: заливається бренвіном, жує тютюн так, що аж серце вистрибує із грудей. Та все це мало допомагає, радше навпаки. Сп’яніння погіршує здатність оцінювати ситуацію, і коли хтось із дівчат припускається помилки чи злягає з гарячкою, Петтерссон спалахує. Майстер Ерік наче сам лізе до рук, починається танець — і на каміння бризкає кров. Як завжди, Петтерссон рахує удари. Їх завше дуже мало. Сто кіл, обіцяні сто кіл! Його ошукали…

Досі б’ють дзвони, дідько б їх забрав.

Перед люстром Петтерссон приймає рішення, що виношував понад тиждень: він мусить протриматись ще декілька тижнів, дати лад закладу, переглянути норми і дозволити бранкам спокійно прясти. Лише протягом літа, а восени побачимо. Петтерссон відчищає мундир, із силою затираючи милом численні темні плями. Надалі «танці» — виключно у неділю ввечері, як заведено. Трохи підбадьорившись, наглядач гострить бритву, щоби повернути щокам гладкість і рум’янець.

Потім Петтерссон витирає свіжовиголені щоки і проводить пальцем по підборіддю.

Стукіт у двері.

— Петтерссоне! До тебе прийшли.

Голос Гюбінетта. Невже це знову Кроок прийшов лаятися? Петтерссон витирає бритву об рушник і відкладає вбік.

— Хто?

— Кардель, ну той бродяга, пам’ятаєш? Сподіваюсь, у тебе міцний шлунок, від його вигляду може вивернути.

Гюбінетт хоч і схильний до перебільшень, але цього разу таки не збрехав. У Петтерссона аж сльози виступають від побаченого. Кардель незворушно чекає на наглядача за воротами Прядильного дому.

Петтерссон каже:

— Ага, номер двадцять чотири, Кардель, власною персоною. Виглядаєш так, наче хтось устромив тобі в голову підпалений ґніт і залишив на цілу ніч.

Кардель киває, і вони рушають вулицею вниз, подалі від допитливих вух. Петтерссон здогадується, що привело Карделя, серце рветься із грудей, і його терпець швидко вривається:

— Коли тебе принесло сюди минулого разу, йшлося про Анну Стіну Кнапп.

— Вона була тут восени, ти сам її відпустив.

Петтерссон нахиляє голову вбік, трохи вичікує.

— Може й так.

— Чому? А що сталося потім?

Петтерссон уже не в змозі вгамувати лють, особливо зараз, коли з’явився привід дати їй волю. Наглядач згадує дівчину, її награну щирість, веснянки, блакитні очі і пшеничне волосся — сама невинність у людській подобі. Тому з його вуст невтримним потоком ллються не сказані за пів року слова.

— Та мала шльондра обдурила мене. Клялася, що повернеться, тільки тому я її і відпустив. Тиждень чекав, як ми і домовлялися, нікого іншого не чіпав, стримувався заради неї. Тоді ще один тиждень, і ще один. Я їй щиро повірив, адже Анна Стіна поклялася мені життям своїх дітей, дивлячись у вічі!

Петтерссон плює собі під ноги, а Кардель сичить у відповідь.

— Що ж вона тобі пообіцяла?

— Сто кіл.

— Що?

— Відтанцювати довкола криниці сто кіл зі мною і Майстром Еріком. Після цього можна щасливо вмерти, аби не чахнути в моєму кабінеті.

— Я допоможу тобі знайти нове помешкання. Тіснувате, але спокійне, із земляною підлогою, глибиною приблизно шість футів.

Кардель підходить ближче, широко ставить ноги і го­тує­ться бити лівою рукою. Петтерссон трясе головою, щоб отямитися, а тоді глузливо посміхається, розпрямляється і випинає груди, щоби підкреслити свій зріст.

— Ти, сам, проти мене? Може, в молодості у тебе й був якись шанс, хоча навряд чи. Нещасному підсмаженому каліці Петтера Петтерссона не здолати!

У хід іде дерев’яний протез, Петтерссон відхиляє­ться назад і двома спритними рухами перехоплює його в повітрі. Кардель залучає праву руку, переміщує вагу і тисне куксою вперед, упираючись у стіну болю. Під Петтерссоном хрумтить каміння,