Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

порожня, але такою їй вже не бути до кінця його днів. І хоча кинджал не дуже легкий, ця ноша не здається йому обтяжливою.

11.

– Високо в небі над нашими головами висять терези. Їхні шальки то опускаються, то піднімаються, та в підсумку завжди залишаються на одному рівні.

Еміль напружується, щоби зрозуміти північну говірку старої та чужі для його вуха примовки. Вік жінки визначити неможливо. На вигляд вона стара, як світ, маленька, згорблена та беззуба, кожна зморшка наче підведена сажею. Глибоко посаджені очі заховані у складках шкіри і лиш іноді зблискують. Еміль не може з упевненістю сказати, чи ця жінка вже здитиніла, чи просто відповідає на його запитання у свій спосіб. Їхню розмову перебивають побутові клопоти.

— Там не сідай!

Коли довкола починає шелестіти дощ, стає зрозуміло, чому. Домівка старенької є не чим іншим, ніж хижею, дах потрісканий, а обдерті стіни похилилися, наче спираються на димар. Стара годує вогнище дрібним хмизом, кидаючи одну гілочку за раз і розмовляючи радше з вогнем, ніж із гостем.

Мальовничий Сакснес умостився між горами та озерами. У центрі невеликого села ринок, поруч — церква. Емілеві тут не щастить. Місцеві на його запитання не відповідають — не тому, що не хочуть, а тому, що не знають, що казати. Розгублений, він намагається зрозуміти, у чому справа, та допомоги чекати марно. Допитливість чужинців із південних країв нічого доброго не віщує, це здавна відомо. Північними селами цікавляться тільки тоді, коли з’являється підозра, що тут є чим поживитися, якщо натиснути на фогтів. Служниця невдоволено повідомляє, що пастор у від’їзді, а Еміль не наважується спитати про гостьову кімнату. Гостиний двір не гідний своєї назви — це студена хатина з дерев’яною лавою замість ліжка. Молоко і свинину можна придбати в сусідній садибі. Дорогою туди Еміль угледів стареньку, схожу на якусь лісову істоту, що тікає до свого сховку. Аж раптом йому спало на думку, що це єдина літня людина, яку він бачив тут від дня приїзду.

Бабуся обережно знімає сильце з лапки горобця з пере­битою шиєю і починає обскубувати пір’я із крихітного тільця. Без оперення пташку не впізнати. Еміль вражений, як мало м’яса ховається під пір’ям — один чи два шматочки, не більше. Стара копошиться коло вогню в пошуках шпички, щоби наткнути тушку. Терпляче нею крутить, щоби рівномірно пропекти м’ясо, і коли воно готове, простягає паличку Емілю. Він зустрічає її непохитний і загадковий погляд і здогадується, що це випробування. Обережно бере пташку, відриває крихітне крильце і кладе до рота.

Стара робить те саме із другим крилом.

— Ти питав про село. Я була дівчинкою, коли це сталося вперше, мене заледве почали слухатися кози. Батько й мати відправили мене на літо пасти худобу разом із кількома старшими дівчатами. До нас прийшов якийсь чоловік, слабкий і гарячий, ми дали йому ліжко. Чоловік лихоманив, а за кілька днів все його тіло обсипало бридкими пухирцями. Ще через кілька днів односельчанин приніс нам їжу. Побачивши, що сталося, тут же випустив усе з рук і чкурнув назад. Чужинцю ставало все гірше. Наступного дня прийшли люди із села, близько не підходили, а говорили до нас, стоячи на узліссі. Наказали залишатися там і дали лопату. Ми не розуміли навіщо, аж поки чоловік не помер. Потім гарячка почалася в Керстін, згодом і в Ельси. Коли настала осінь, залишилися тільки я і кози. Пізніше мені казали, що наша жертовність врятувала село. Нас називали відважними. Завдяки нам з річки познімали містки і загатили ними перевал, тож інші хворі на віспу в Сакснесі не з’являлися. Аж за якийсь час одна знайома зізналася мені, що заможні ґазди послали на болото наймита з мушкетом із підпаленим ґнотом, якби раптом я чи котрась із моїх товаришок виявилися не такими вже й безстрашними і захотіли повернутися додому, до мами. Всі про це знали, і ніхто не заперечив.

Еміль відчуває, як на зубах щось хрумтить, тому енергійно жує, аби швидше проковтнути шматок і позбутися затхлого присмаку дичини, сподіваючись, що старенька не зауважить його огиди.

— Крізь зморшки вже ледь видно, але мої щоки вкриті рубцями. Знаєш, віспою хворіють тільки один раз. Коли пошесть повернулася, село вже не було до неї так добре підготоване. Зараза переповзала із хати в хату, і її було не спинити. Ті, хто ще почувалися здоровими, тікали на північ — прямісінько в обійми хвороби. Кожен дбав лише про свою шкуру, і якби не самолюбство, не було би ніякого мору. Старий пастор, добра людина, сам навіду­вав хворих, виконуючи волю Господа, ховав і відчитував мертвих. Від того давнього Сакснесу не зосталося нічого, тільки я одна його пам’ятаю. Хати ті самі, а от люди в них уже зовсім не ті — скрізь чужинці. Пастор теж помер — із гронами пухирів на щоках, але з усмішкою на вустах, бо здійс­нив своє покликання на славу Господа і заслужив місце в садах святих…

Старенька зітхає від спогадів.

— Віспа — страшна хвороба, бо знімає з людей маски. Хтось каже, що заразу розносить вітер, ще хтось, що вона переходить від шкіри до шкіри. Кожен рятується як може. Люди цураються близьких друзів, не дають набрати води із криниці, відмовляють у допомозі тим, хто й так може померти ще до сходу сонця. Є й такі, що вдаються до чорнокнижництва, продають душу дідькові, аби жити.

Від горобця залишилися самі кісточки. Бабуся поскладала їх докупи на краю вогнища.

— Пам’ятаю маленького Тюко, чому ж ні. Хлопчина завше був поруч із батьком, старанно виконував усе, що той наказував, навіть коли йому, малому, було дуже страшно. Що там казати, Тюко допоміг викопати десь із половину могил на цвинтарі коло церкви. Але викопати яму ­батькові сам не зміг — захворів і довго пролежав у гарячці. ­Віспа хлопця пощадила, можна сказати, справедливо, бо він заслужив на таке милосердя долі. Коли Тюко остаточно одужав, старого пастора Сетона вже не було серед живих, а церква пустувала. Хлопець все плакав і плакав та ніколи не оминав тих, хто лежав на тому цвинтарі. Він був єдиний, хто не боявся того місця. Моровиця поступово посунула далі, а хлопець рушив услід за нею. Поняття не маю, що з ним сталося далі. Щойно отримав спадок, одразу зник. Сподіваюся, Тюко не змарнував життя, яке оминула віспа.

12.

Світає, а разом із сонцем починає наростати млосна літня спека. Кардель піднімається сходами. На вхідних дверях хтось залишив позначку шматком вугілля: Хеппс­брун, 12, сьогоднішня дата й підпис — «B.».

Отже, Вінґе повернувся. Місце зустрічі та ініціал — його. Еміль давно облюбував собі цю вулицю, колись для бесід із покійною сестрою, а тепер радше через простір, відкрите небо та невпинний потік усілякого люду. Але зараз ще ранній ранок, і Кардель знімає із себе куртку і сорочку, наливає з глечика води до умивальниці, ретельно миє обличчя і шию, а тоді витирається сорочкою і вішає її сушитися. Вікно в кімнаті ось уже з тиждень відчинене навстіж і припнуте на кілок — Кардель тішиться