Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

вже близько, надворі майже розвид­нілося. Однак Дюлітцу потрібен деякий час, аби оцінити картину.

Засапаний, як звір у пастці, Ерлінг лежить під стіною і тулить до грудей забиту руку. Кремезний чолов’яга, але поводиться як дитя. Бійка, вочевидь, тривала не довго, але завдала значної шкоди меблям: стіл перевернутий, шпалери захляпані кров’ю, крісла потрощені й розкидані. Одне з них все ж таки вціліло, на ньому, як на троні, сидить переможець.

— Жан-Мішель Кардель,— представляється він.

Чоловік теж захеканий і спітнілий, і це свідчить, що слуги Дюлітца все ж не остаточно зганьбилися.

— Я мав би знати ваше ім’я?

— А Анну Стіну Кнапп знаєте? Вона ще могла називати себе Блікс.

Почувши пароль, Дюлітц ствердно киває. Постать проти світла поволі набирає обрисів. Дюлітц вказує на одне з перекинутих крісел, гість коротко киває і піднімає його. Крісло ледве тримається на поламаних ніжках. Із другим щастить більше, і Дюлітц всідається навпроти. Обличчя гостя налякало би навіть найбільш загартованих: волосся згоріле, шкіра вкрита рубцями й опіками. Дюлітц аж здригається, уявивши, які муки випали на його долю.

— Прошу вас відпустити мого слугу, щоби ми змогли порозмовляти віч-на-віч. Якби була якась підмога, От­тоссон уже давно би її привів сюди. Сам я старий і беззахисний.

У відповідь чується кректання, і Дюлітц трактує його як згоду. Ерлінгу теж не потрібно двічі наказувати: він відразу виповзає за поріг, свистячи легенями, а Дюлітц використовує паузу, щоб оцінити свої шанси в перемо­винах.

— Отже, ви шукаєте ту дівчину. Мабуть, вам уже відомо, що у вас непогані конкуренти?

Гість хоче щось сказати, але стримується і приборкує здивування. Занадто пізно, бо Дюлітц, добре навчений читати вирази облич, встигає його помітити.

— Минулої осені до мене приходив начальник стокгольмської поліції разом із самим Юганом Еріком Едманом у тій самій справі. Відтоді я теж її шукаю, втім, цілком безуспішно.

— Розкажіть усе з початку, але повільніше. Бо я такий же кмітливий, як і красивий.

— Вам відоме ім’я Крістофера Блікса?

— Так.

— Отож. Дівчина назвалася його вдовою. Звернулася до мене, бо їй були потрібні гроші. Мала на продаж один-єдиний, але рідкісний товар: за рік до того вона втекла із Прядильного дому на Лонгольмені через закинутий тунель під муром. Його викопали для відведення дощових вод від фундаменту будівлі. Минулої осені у Прядильному домі впродовж кількох днів перебувала одна іменита особа, і на замовлення мого клієнта я дав дівчині доручення пробратися назад тим самим шляхом, яким вона колись утекла. Анна Стіна вирушила в тунель вночі, тоді був молодий місяць і суцільна темрява.

Чоловік у кріслі навпроти перекладає ліву руку, і лише зараз Дюлітц зауважує, що з нею щось не так. Кулак обвуглений, зап’ястя рівне й нерухоме, а вся рука заплямована кров’ю його слуг. Дюлітцу стає моторошно від вигляду неживої кінцівки, і він замовкає.

— Тож ви вирядили її до Прядильного дому. Тільки за це я міг би прикінчити вас на місці.

— Розумію, якими жахливими вам здаються ці слова зараз, та клянуся, що не мав наміру заподіяти їй кривди. Здебільшого я маю справу з боржниками, що приходять до мене вимушено. Зокрема це стосується і чоловіка Анни Стіни. Однак вона звернулась до мене по допомогу за власним бажанням, просила двісті ріксдалерів для своїх дітей. За такі гроші мої клієнти купують собі чухалки для спини зі слонової кістки. Вони були готові заплатити їй щонайменше вдвічі більше. Я запропонував Анні Стіні поторгуватися від її імені, але вона відмовилася.

— Яку частину цієї суми ви збиралися залишити собі?

Дюлітц обирає правду, сподіваючись отримати довіру в обмін на зневагу.

— Десятину. Якби це був хтось інший, я б узяв половину чи більше. Та з неї не наважився.

— І судячи з усього, вона так і лежить похована під муром?

Дюлітц хитає головою.

— Ні.

— Звідки ви знаєте?

— Мої люди були в Прядильному домі. Ледве знайшли одного пальта, що на власні очі бачив, як дівчину засікли на ранковій перевірці. Ми дали йому зрозуміти, що наше невдоволення страшніше за головного наглядача Петтерссона, чию довіру той ніяк не хотів втрачати. Петтер Петтерссон сам заопікувався дівчиною і після розмови вивів її за браму та дозволив утекти. Оскільки той самий пальт заприсягнувся, що добре запам’ятав обличчя Анни Стіни, я доручив йому стежити за нею. Цей чоловік стверджує, що одного разу бачив дівчину в товаристві якоїсь особи, яка помітила переслідувача і спритно сховала дівчину.

— Де? Коли?

— На прем’єрі «Пробаченого батька» Ліндеґрена, якщо ви стежите за театральним сезоном. Тринадцятого травня. Пальт розгледів їх у натовпі в партері.

Спотворений чоловік губиться у власних думках, блукаючи поглядом і гризучи ніготь, який потім випльовує на підлогу. Дюлітц користується нагодою, кладе руки на коліна і завмирає.

— Уявімо, що в кишені мого халату лежить кинджал. Дамаська сталь, руків’я з перламутру. Моя діяльність по­в’язана з ризиками, тож про всяк випадок завжди тримаю при собі клинок. Мій девіз — краще мати зброю і не скористатися нею, ніж навпаки. Кинджал невеликий, проте гострий. Я старий і немічний, тож гідного супротивника в рукопашному бою з мене не вийде. Однак у дитинстві я інколи грався у зв’язування ременем[15], тож міг би вас доб­ряче поранити, а це на якийсь час завадило би вам продовжувати пошуки дівчини. А, як я вже казав, ви не єдиний, хто нею цікавиться.

— То що ви хочете?

— У мене є певні міркування стосовно того, що трапилося. Гадаю, вони могли би стати вам у пригоді. Обіцяю поділитися ними в обмін на доброзичливе ставлення. Також попрошу вас після цього покинути моє скромне обій­стя, щоби я мав змогу зайнятися прибиранням.

Дюлітц знову трактує мовчанку гостя за згоду, і нахиляється ближче, щоби підкреслити вагомість своїх слів:

— Анну Стіну послали, щоби вона винесла назовні листа Маґдалени Руденшельд в одну з тих небагатьох ночей, які ця поважна пані провела у Прядильному домі, перш ніж її перевели у більш надійне місце. Відомо також, що в тому листі було повідомлення для соратників Армфельта. Можливо, дівчина так і не дісталася до цілі, а може, лист уже загубився. У будь-якому разі ніхто не міг дозволити собі знехтувати таким ризиком. Усі кинулися відчайдушно шукати дівчину: і конспіратори, що дали мені це доручення, і слуги Ройтергольма. Цей лист міг би спопелити все королівство. Відтоді щотижня з’являються нові й нові чутки про замахи на життя герцога — ґуставіанці прагнуть прибрати його з дороги разом із Ройтергольмом і всім регентським правлінням. Уявлення не маю, як Анні Стіні вдається переховуватись за таких умов, і чому вона взагалі вирішила заховатися у проміжку поміж Сциллою і Харибдою, коли за цей документ вона могла би загадати будь-яку ціну. Щось із нею не те.

Останнє припущення Дюлітца страшніше за будь-які погрози, тому гнів Карделя раптом зникає. Йому більше нічого тут робити, тому пальт підводиться і витирає дере­в’яний протез об гобелен, вкриваючи пасторальну ідилію кривавими розводами.

— Перевірим вашу кишеню наступного разу, якщо ми ще колись побачимося.

— Тоді до зустрічі.

Дюлітц знову залишається сам — старий і втомлений; полегшено видихнувши, він із подивом дивиться на власні пальці: вони тремтять. У його віці вже запізно наживати нових ворогів. Кишеня халата Дюлітца насправді