Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

Знайшов у кишенях старих гачів... Лишилися ще від того клятого пограбування.

Її наче вдарили.

— Хочеш відкупитися? — спалахнула Катря. — Грошима совість приспати — і все, шукай вітра в полі?!

— Що ти верзеш?

— Не смій! Я тебе з-під землі дістану!

Северин дивився на дружину спантеличено. За минулі дні жодного разу не поцапалися, і треба ж було все зіпсувати на прощанні!

— Вибач. То мої демони, — які, здавалося було, назавжди зосталися в минулому. — Полиш гроші собі. У тебе ні зброї, ні коня.

На знак примирення вона подарувала запасного піштоля, мішечки з порохом і кулями, простими та срібними — трофеї від хортів.

— А Шаркань...

— Лишається з нами, — відрубала Катря. — Ми дуже потоваришували за останній рік.

Оля підбігла до них і простягнула Северинові зірвану травинку.

— Це мені? Красно дякую, — він нахилився до дівчинки і міцно обійняв її.

Від цього видовища Катрю наповнило теплом, і вона намагалася запам'ятати цю щасливу картину, аби потім звернутися до неї у нові безсонні ночі.

— Доцю, скажи-но: «тато», — запропонувала Катря.

— Та-та, — відгукнулася Оля.

Северин засміявся, встав разом із дівчинкою на руках і підкинув її вгору.

— Тато! Я твій тато!

Оля засміялася.

— Та-та!

Вони обійнялися втрьох — як справжня родина. Катря всотувала ці миті з кожним звуком, рухом і запахом: вони удвох тримають доньку, вони цілують її в щічки, вона заливається сміхом... Хіба вони не заслужили цього?

І Катря наважилася сказати те, що крутилося їй на думці.

— Слухай, Щезнику, — заговорила вона. — А ми справді могли б спробувати... Як у тому мареві. Жити далеко у горах, на самоті. Гайнемо туди просто зараз, геть від усього цього лайна! Ми ж нікому нічим не зобов'язані...

Випалила — та сама не повірила власним словам. Промовлені вголос, вони луснули і розчинилися, як бульки в окропі.

— Ти ж знаєш, що зараз це неможливо, — відповів Северин лагідно. — Обіцяю, що потім так і буде. А поки наша війна незавершена, Іскро.

Катря закусила губу.

— Знаю... Але навіть прокляті душі можуть мріяти.

Він провів долонею по її щоці.

— Наші мрії змінять цей світ.

***

Зима у лісі вмирала повільно.

Омиті теплим вітром, сонні гілочки плекали перші бруньки. Безбарвним килимом торішнього опалого листя, де-не-де помережаним зеленими нитками, бігла ледь помітна стежка, зміючилася між випнутих коренів, губилася за частоколом кущів, зникала у твердій кірці талого снігу. Гнідий коник повсякчас зупинявся, крутив головою: на відміну від Шарканя він мав обережний норов і йти у гущавину не бажав. Северина дратувала його сторожкість, але ліпшого огира годі було знайти — коней забирали до кавалерійських загонів війська Січового, і характерникові неабияк пощастило, що він спромігся придбати такого лошака, а не кволого стариганя. Продавець загнув ціну, Чорнововку довелося торгуватися, і випадкові свідки розмови пристали на Северинів бік: спричинена війною нестача товарів укупі з високими цінами дістали всіх до печінок.

— Поки одні захищають, інші заробляють!

— Шість дукачів? Та він одного не вартує! Поглянь на його боки, ребра з-під шкіри стирчать, пальцями порахувати можна! Як не соромно за це неподобство такі грубі гроші просити?

— Та всі як показилися! Купити ніц не можливо!

Торговець уміло вдавав байдужість до навколишнього лементу, але його розширені зіниці і гострий запах поту видавали знервованість.

— Кому війна, а кому мати рідна!

— Агов, шановний! Ваш кінь мідяками сере, чи що?

— Хтось рушить добровольцем на фронт, а хтось втридорога продаватиме набої!

Під натиском обуреної громади торговець здався і погодився віддати гнідого зі збруєю за три дукачі. Сіроманець укотре потішився випадково збереженим банкнотам — вони не вперше стали йому в пригоді, бо красти під час війни Северину не хотілося.

Благословенні дні з родиною перетворилися на цілющий спогад. Оля ховається, плескає в долоньки, намагається вирвати сиві пасма з його скроні... Катря сміється, розчісує волосся, цілує його м'якими вустами... Він уже забув, як щоночі пазурі первісного жаху виривали його зі сну, коли він, відсапуючись, подовгу тримався за плече дружини, аби вкотре переконатися, що насправді втік із зачарованої пастки Ґадри.

Світ так змінився! Сіроманці програли, Орда захопила Лівобережжя, Дніпро перетворився на військовий кордон... Світ навіть не помітив його відсутності. Та Северин не збирався з цим миритися.

Дорога, пам'ятна ще із зими (минулорічної зими, нагадав собі характерник), попри боязкий супротив гнідого привела до пари буків-охоронців. Велетенські зачаровані дерева не змінилися ні на гілочку.

— Я — Северин.

Він і досі ніяковів від цього ритуалу. Чомусь щоразу здавалося, ніби його не пропустять.

— Клявся Аскольду зберігати таємницю. Дайте дорогу.

Повітря між стовбурами гойднулося, видиво нездоланної хащі водномить зотліло, і між деревами розвиднілася дорога у чорні поля. Гнідий стривожено пряв вухами.

— Вйо!

Дотик незримої павутинки до обличчя, тихе іржання коня — і букова брама лишилася за спиною. Характерник направив коня до берега невеличкого озера.

Цієї зими... Вірніше, минулорічної зими, йому навіть не довелося пояснювати, навіщо вовчі лицарі розшукують сховок.

— Люди з хрестами, — кивнув із розумінням старий Аскольд. — Полювали на наших пращурів. Тепер на вас. Ми радо прихистимо воїв-вовків.

Чорнововк подякував за гостинність, споглядаючи місце, де за словом волхва мали збудувати прихисток для гостей. Голий озерний бережок... Тепер тут виріс зруб на дві великі родини: міцний, просторий, із медово-золотистих колод, які зберігали легкий аромат свіжої деревини. Осяяний променями ранкового сонця, що сліпуче відбивалися від прозорої криги на озері, зруб нагадував казкову хатинку.

Двері розчахнулися, і звідти випурхнула молода русява дівчина. Швидко стрельнула в Северина цікавими очима, закуталася в шубу і побігла підтюпцем до селища за озером. За нею викотився чоловік — у