Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

Їй було невимовно шкода чоловіка, але Катря знала — він не хоче співчуття. Северин мав прийняти і пережити все самостійно, бо такою була його вдача.

— Посеред цього пекла, між хортами та ординцями, ти сама виховувала нашу доньку...

Вона відчула, як сльози підступають до горла.

— Яку, до речі, треба вкладати до сну, — Катря стрімко, аби він не помітив її очей, підвелася.

— Тобі допомогти?

Останнє, чого вона зараз хотіла — аби Северин побачив її сльози.

— Працюй ложкою, а то геть забувся про їжу. Чи живіт прихопило?

— На диво — ні...

Оля, напрочуд слухняна в присутності гостя, заснула швидко. За кілька хвилин рипнула лава, прошелестіли кроки — Северин прийшов поцілувати доньку в чоло. Він завжди робив так до зникнення. Оля, не прокидаючись, усміхнулася: він лоскотав її вусами.

— Добраніч, маленька.

Подружжя повернулося за стіл.

— Хіба ти не казала, що вони схожі на котячі? — Северин торкнувся вусів, ніби тільки-но помітив. — Чому не зголила?

— Гуртом із бородою мають нічогенький вигляд, — Катря мало не розсміялася. — А ще змінюють зовнішність... Це корисно, бо наші описи зберігаються у хортів.

Северин постукав по кишенях — вона згадала цей жест, так він шукав люльку — і скривився, бо люлька загубилася понад рік тому десь у Потойбіччі.

— Хорти полюють попри війну?

— Багатьох забрали до лав війська Січового. Лишили купку, яка мусить добити рештки Ордену. Там осіли найзапекліші фанатики. Мені досі доводиться бігати, як лисиці, від нори до нори.

— У голові не вкладається, — похитав головою Северин. — Я покинув світ, де хорти Святого Юрія були нашою головною загрозою, а повернувся до світу, де їх майже немає... Але натомість половина батьківщини лежить під чужим прапором. Не можу повірити. Не можу змиритися.

З цим неможливо змиритися, подумала Катря.

— Світ — лайно, — підсумувала вона вголос. — Але не без добрих людей. Ця садиба вдалині від очей людських дісталася недобиткам Сірого Ордену від Буханевича.

— Того самого Буханевича?

Вона згадала засмучене обличчя колишнього корчмаря: той досі не міг пробачити собі за «Літопис».

— Смішно, як усе обернулося, еге? Він приїжджає сюди раз на кілька місяців — оновити запаси харчів, одягу, грошей, — Катря вказала за вікно. — Городик іще обіцяє невеликий... Вбачає у цьому свою спокуту.

— Шкода його.

— А мені шкода нас, — Катря глянула на порожні миски біля Северина. — Ти наївся?

— Зараз лусну.

— От і добре, бо я теж зголодніла. Розкажи-но мені в подробицях про те марево.

Безпристрасно намагалася слухати, як чоловік говорив про затишну ґражду і сніданок на подвір'ї, дорослу Олю і зібрані афини, пахучі смереки і далекі полонини... Про те, як жахливо все закінчувалося та починалося знову.

— Я досі боюся, що цей дім, ти, Оля — все це лише новий Ґадрин підступ, — зізнався Северин, потираючи скаліченого пальця. — Тільки-но повірю, що все це насправді, як прийде темрява, і голос...

Вона не дала договорити. Підсунулася, запечатала рота цілунком, доки не відчула, як його напруження зникло.

— Все це — насправді. Ти, я, Оля. Ми — тут. Разом, — сказала Катря і міцно стиснула його руку. — Тепер треба подумати, як чинити далі.

Вона мусила їхати за два тижні. До Северинової появи той строк був повільною чергою однобарвних днів... А тепер час стікав неслухняною водою. Вперше за багато місяців Катря почувалася спокійною. Северин спав по шістнадцять годин на добу, їв за трьох і кохався з нею, як тільки випадала нагода. Спішив наздолужити втрачений час із донькою: постійно гуляв і грався з Олею, намагався вчити її слів, розповідав про все на світі, а вона з цікавістю слухала його. Щовечора мандрував околицями на Шаркані, який мало не сказився від щастя при появі старого господаря. Розпитував про минулий рік, особливо про Орду і Темуджина, читав накопичені в кутку старі газети, розглядав плакат «DO BOYU ZA UKRAЇNU», який привіз хтось із тимчасових мешканців сховку, подовгу міркував, вдивляючись перед собою. Бідкався на відсутність курива, а потім забув про нього.

Його зовнішність змінювалася. Сили поверталися, і разом із ними повертався той самий чоловік, якого вона покохала. У його голові щось визрівало, але Катря не розпитувала: просто дозволяла собі насолоджуватися подружнім життям, якого ніколи не мала, і сама дещо замислювала, та тримала це при собі.

За кілька вечорів до від'їзду Северин поділився з нею задумом.

— Що скажеш? — спитав із тривогою в погляді.

Катря шукала чесну відповідь.

— Це зухвало. Це божевільно. Це не спрацює, — відказала, і не встиг Северин засмутитися, як продовжила: — Авжеж, я за!

Може, розказати йому про свій задум? Однаково він не погодиться.

— Тоді я збираю всіх, — продовжив підбадьорений характерник. — Ти казала, що напевно можна знайти тільки Енея, правильно?

— Він зараз має пиячити у схованому селищі, а своєму розкладові Гнат не зраджує, — Катря завжди гнівалася, коли згадувала про брата. — Решту ватаги знайти буде непросто.

— Але я знайду! Ми зустрінемося в означений час в означеному місці... Всі разом.

День від'їзду минув швидко. Занадто швидко. Наче їй подали солодкого пирога, але дозволили лише надкусити.

Не встигла насолодитися новим життям. Не хотіла розлучитися з чоловіком, якого вважала мертвим понад рік. Два місяці вони мандруватимуть порізно, бо Катря тільки-но гостювала у прихованому селищі, і там чекало місячне ярмо. Вона боялася, що відпустить — і Северин зникне назавжди, адже дива трапляються лише раз у житті...

Речі вляглися у дорожні суми. Оля кружляла подвір'ям і роздивлялася перші зелені травинки, заповзято зриваючи найдовші. Шаркань стукав копитом, нетерпляче позираючи на пару, що розмовляла біля дверей.

— Тримай, — Северин простягнув кілька зіжмаканих купюр.

—