Ірвін Шоу - Нічний черговий

прийомах; член конгресу, який легко міг затримати проходження законопроекту в обох палатах; співробітник ЦРУ, що організовував політичні вбивства в деяких південноамериканських країнах.

Мені було приємно, що я міг дозволити їй обирати на свій смак вино (сам я віддав би перевагу пиву) і замовити вечерю для нас обох.

— Мені, звичайному сільському хлопцеві, — сказав я їй, — любо віддати себе повністю в ваші руки. — А ще я радів з того, що можу розмовляти з такою чарівною жінкою не затинаючись. Здавалося, переді мною розкривається новий світ.

— А що, ваша страшенно багата родина, що не любить хизуватися грошима, вся складається з таких сільських хлопців, як ви?

— Майже, — відповів я.

Вона лукаво поглянула на мене:

— Ви — привид?

— Що?

— Привид? ЦРУ?

Посміхнувшись, я заперечливо похитав головою:

— Не зовсім.

— Хейл казав, ви були льотчиком.

— Колись. Але тепер уже не літаю. — Цікаво, як вона в метушні прийому знайшла час розпитати Хейла про мене? Я трохи бентежився через допитливість жінки і вже майже вирішив посадити її після вечері в таксі, щоб добиралася додому сама. Але потім подумав, що не повинен зі страху губити голову, і тішився далі цим незвичайним вечором.— Вам не здається, що треба взяти ще пляшку вина?

— Звичайно, треба, — погодилась вона.

Ми вийшли з ресторану майже останні, і, коли взяли таксі, я був приємно захмелілий від вина, до якого не звик. У машині ми не торкались одне одного, і коли таксі зупинилося перед будинком, де жила місіс Коутс, я сказав водієві:

— Зачекайте трохи, я тільки проведу леді до дверей.

— Не слухайте його, — заперечила місіс Коутс. — Джентльмен повинен зайти за своїм нічним ковпаком.

— Саме це мені зараз і потрібно,— пробубонів я, старанно вимовляючи кожне слово, — нічний ковпак. — Але розплатився з водієм і пішов з нею.

Квартири я не розгледів, бо моя супутниця не вмикала світла. Щойно я зачинив двері, вона обняла мене й поцілувала. Поцілунок був чудовий.

— Тепер я буду вас зваблювати, — сказала вона, — враховуючи, що ви вже трохи зомліли.

— Можете вважати мене звабленим.

Тихенько посміюючись, вона повела мене за руку через темну вітальню до спальні. Тоненької смужки світла з ванної кімнати було досить, щоб я міг розрізнити силуети меблів — величезний письмовий стіл, завалений паперами, туалетний столик, книжкову шафу вздовж однієї із стін. Вона підвела мене до ліжка, повернула до себе обличчям і раптом різко штовхнула. Я впав на ліжко.

— Усе інше, — мовила вона, — мій клопіт.

Якщо вона така ж вправна в суді, як і в ліжку, уряд не викидає грошей на вітер.

Голова її відкинулась назад, а долонями вона спиралася на ліжко. Я підняв руки, почав пестити її і вона схлипнула раз, другий, а потім, утративши контроль над собою, заридала.

Коли все скінчилося, вона лягла поруч долілиць, поволі перестаючи плакати. Я простягнув руку і торкнувся твердого округлого плеча.

— Я зробив тобі боляче? — спитав.

Вона засміялася.

— ДурникуІ О боже, звичайно, ні.

— Я боявся, що...

— Хіба жінки ніколи не плакали, коли ти любився з ними?

— Нічого такого не пригадую, — признався я. І жодна з них не називала це так, міг би я додати. Вони звикли називати речі своїми іменами.

Вона знову засміялася, перекинулася на спину, сіла, потяглася за сигаретою, закурила. Її освітлене обличчя було спокійне і безтурботне.

— Хочеш сигарету?

— Я не курю.

— Ти будеш жити вічно, і добре. Між іншим, скільки тобі років?

— Тридцять три.

— У тебе ще все попереду, — сказала вона. — Прекрасний початок життя. Не спи. Я хочу поговорити. Вип'єш трохи?

— Котра тепер година?

— Якраз така, щоб випити.— Вона підвелася з ліжка, і я побачив, що вона вдягла халат. — Віскі годиться?

— Давай віскі.

Вона вийшла у вітальню. До мене долинуло легке шарудіння її халата. Я поглянув на годинник. Роздягаючи мене, вона зняла його останнім і обережно поклала на тумбочку біля ліжка. Люмінесцентний циферблат показував пів на четверту. «На все свій час», — подумав я, вмощуючись зручніше, і згадав іншу ніч, третю годину, гудіння обчислювальної машини, куленепробивну шибку і вуличну жінку, що просила мене відімкнути вхідні двері.

Вона повернулася з двома склянками, віддала одну мені, сіла на краєчок ліжка; її профіль вимальовувався на тлі освітленої ванної кімнати. Силует був виразний і чіткий. Вона з насолодою випила. Ця жінка вміла і розважатись, і працювати.

— Майже вдоволена, — сказала вона. — І ти теж.

Я засміявся:

— Ти завжди даєш оцінку своїм коханцям?

— Ти мені не коханець, Граймсе, — заперечила вона. — Ти — молодий чоловік з приємною зовнішністю і гарними манерами, якого я випадково відзначила на вечірці, і який зробив велику честь нашому місту, ненадовго зупинившись у ньому. Сенс цього речення, Граймсе, у слові «ненадовго».

— Он як, — відказав я, потягуючи віскі.

— Ти, мабуть, не розумієш, а я не хочу тобі нічого пояснювати.

— Тобі й не треба нічого пояснювати,— запевнив я її.— Достатньо ночі, повної насолоди.

— Адже ти не часто розважаєшся подібним чином?

— Відверто кажучи, ні, — признався я. — Відверто кажучи, ніколи. — І засміявся знову. — А що — дуже помітно?

— Впадає в око, як неонова реклама. Ти зовсім не такий, яким видаєшся а перший погляд.

—  А яким я видаюся?

— Як усі ці молоді люди, що грають негідників в італійських фільмах,— різким, загадковим і нерозбірливим у засобах досягнення своєї мети.

Ніхто досі не говорив мені нічого подібного. Я звик чути, що нагадую людям їхніх братів у дитинстві. Або я дуже змінився, або Евелін Коутс не можна ввести в оману зовнішністю; вона, якби забажала, могла б, мабуть, глибоко заглянути в душу людині.

— А це добре — мати такий вигляд? — Мене трохи збентежили слова «нерозбірливий у засобах».

— Так, доволі годящий вигляд. У певних ситуаціях.

— Таких, як сьогодні ввечері?

— Як сьогодні ввечері.

— За кілька днів я, можливо, знову буду у Вашінгтоні, — сказав я. — Подзвонити тобі?

— Якщо в тебе не знайдеться кращого заняття.

— А ти зі мною зустрінешся?

— Якщо в мене не буде кращого заняття.

— Ти справді така шорстка, як