Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

Тоді пристебніться. Якщо з вами щось станеться, концерт скасують, та-ак. А знаєте, що гірше, ніж втратити гроші? Втратити уже оплачене задоволення. 

Едем клацнув ременем безпеки. 

— Вам би не за кермом, а страховим агентом. 

— Е, ні. Це мрія моєї дружини, щоб я повернувся до такого. Ходив би коридорами з м’якими килимами, тримав би в гардеробі дві дюжини білих сорочок і зберігав би стабільність у гаманці. Їй подобалося таке життя в коробці. Але ти ніколи не схочеш його знову — з тієї миті, коли пізнаєш свободу дороги. 

Машина зупинилася на світлофорі. Капітан відсторонив Едема, витяг із бардачка брудну ганчірку й, висунувши руку з вікна, узявся протирати залишену птахом свіжу мітку. Його нинішня коробка була в ідеальному стані. 

— Отже, ви знайомі з Едемом? — продовжив Капітан бесіду, коли автівка виїхала на трасу. — А вчора, коли мова зайшла про ваш концерт, він жодного слова мені не сказав, та-ак. Вирішили спробувати його ранкову звичку? — на це Едем невизначено повів плечем. — А де він? Я йому дзвонив, не відповідає. Зазвичай він не спить у такий час. 

Едемові самому було б цікаво дізнатися, що зараз відбувається з його тілом. Чи воно лежить без руху в ліжку, чи веде паралельне життя. 

— Збирався в термінове відрядження, — відказав він і зрозумів, що бовкнув зайве — надто вже фальшивим було пояснення. 

Капітан недовірливо гмикнув і більше вже не намагався підтримувати діалог: не варто розмовляти з людиною, якщо ти не віриш їй, а вона — тобі. 

Вони виїхали на Володимирську, коли у незручну тишу вклинився телефонний дзвінок. Едем поспішно прийняв виклик. Тільки на одному контакті з телефонної книги стояла така мелодія. Дзвонив Павло, продюсер Міцного, близькі люди називали його Паштетом. 

— Привіт! — привітався Едем і раптом згадав. — Ти мав учора повідомити мені подробиці майбутніх зйомок. 

Дрож побіг по його руках від усвідомлення того, як природно знання Міцного двома спіралями ДНК сплелися в єдине ціле з його знаннями. Залишалося тільки гадати, чи щезнуть вони завтра, коли Едем опиниться вже в іншому тілі. 

— Обіцяв, і що? — відповів Паштет. — У мене для тебе королівський подарунок. А ти де? Я чую шум двигуна. 

— Їду в центр, збираюся пробігтися. 

— Ти сів у машину, щоб пробігтися? Геніально! Це взагалі ти зараз сказав? Чи це хакери з Анонімуса зламали мій телефон, запустили в нього вірус — і ти кажеш осмислені речі, а мені вчувається всіляка хрінь? А, зажди, це піар-хід, якого ти зі мною не узгодив? Ти виходиш у спортивній формі на Хрещатик, робиш фотографію в інстаграм і пишеш під нею послання світові: «Гей, я спортсмен, а не старий пердун. Я й пробігтися можу, а не тільки зіграти на гітарі хіти, під які цілувалися ще ваші матусі». Ну а потім сідаєш у машину і їдеш назад. Я правильно все уявляю? 

Паштет важив з півтора центнера, і його приязне обличчя, притаманне людям такої комплекції, дисонувало з грубими дотепами, якими він сипав. Хоча, заради справедливості: якщо підрахувати кількість непристойностей у бурхливому потоці його слів, їхній відсоток виявиться зовсім невеликим. 

— То що за подарунок? 

— Найцінніший — можливість. Мені була винна одна людина, родич якої знає іншу людину, яка, урешті-решт, познайомить нас сьогодні з потрібною людиною. Ти, звісно, ні біса не втямив, але я й не намагався говорити зрозуміло. Усе, що треба від тебе: зробити своє селфі на Хрещатику, потім переодягтися у пристойний одяг — твій сірий піджак, що ми купили в Празі, буде цілком доречним — і через годину бути в холі готелю «Хаятт». 

— Потрібна людина навіщо? 

— Для колаборації з гуртом зі світовим іменем. Хіба не про це ти мріяв пів життя, синку? Тож не просери свого шансу. Сірий піджак, джинси й туфлі. У жодному разі не кросівки! А потім одразу на пресконференцію. 

Едем ледь згадав про плани Міцного на день: пресконференція до обіду й шоу в прямому ефірі — опісля. Можна було махнути на них рукою й займатися чимось цікавішим, змусивши справжнього Міцного завтра розгрібати наслідки цієї бездіяльності. Можна, та хіба в Едема були цікавіші ідеї? Ні, плани Міцного були не обов’язком, а можливістю, і Едем збирався скористатися нею. 

Капітан привіз Едема на Європейську площу і припаркувався біля Національної філармонії. Той залишив на торпеді крупну купюру, подякував і вийшов. 

— Якщо телефон Едема не вимкнений, а він дуже поспішав з від’їздом, то міг би бодай написати мені. Він зазвичай не забуває про інших, — сказав йому Капітан навздогін, поки ж Едем думав, що відповісти, потягнувся, зачинив пасажирські дверцята перед його носом і почав розвертати своє судно. 

Капітан мав рацію. У житті Едема було тільки троє людей, яким він повідомив би про зміну своєї геолокації: Артур, офісний секретар і, так, Капітан. 

Місто оживало. Зацокали підбори й загурчали двигуни. День обіцяв бути ясним. Едем спершу побіг підтюпцем, минув арку Дружби народів і звернув на пішохідний міст до Володимирської гірки. Він виявився не єдиним, хто цього ранку вдягнув кросівки та спортивну форму, — міст, що відкривав ідилічну картину пробудженого міста, і прикрашений золотом парк зібрали чимало місцевих поціновувачів ранкового бігу. 

Під ногами прицмокував мокрий асфальт і шаруділо листя — воно вже здалося осені. Едем був намистинкою, нанизаною на жилку паркових доріжок, і невдовзі відчув, як клубок у його душі тане. Угода з джином мала сенс лише в тому разі, якщо жити одним днем, не думаючи про прірву під носками кросівок. І тепер він просто біг — раз, два — розглядаючи парк, фунікулер, що прогудів над ними, годівниці для птахів, розставлені на продаж картини художників, зелені церковні бані. Він усміхався людям, які бігли назустріч. 

Ті відповідали йому тим самим, дехто стишував крок, а один привітався як зі старим знайомим, імені якого він не може згадати. Наче пензлик жовтої фарби, музикант Міцний біг угору Андріївським спуском, залишаючи за собою слід із усмішок. 

На перетині з Десятинною Едем зупинився відсапатися. Обіпершись руками об коліна, він обирав наступний маршрут. 

— Здлатуйте, — перед ним несподівано виріс хлопчик. Він дивився на Міцного великими очима і смоктав кінчик відламаної гілки. 

— Здрастуй, — відповів Едем, який знав одне-єдине правило поводження з дітлахами: не сюсюкати. 

— П’ять хвилин — це скіки? 

Якби Міцний мав наручного годинника, Едем би пояснив на прикладі з рухом стрілок. Але годинника не було, і відповісти виявилося простіше. 

— П’ять хвилин — це мало. Це майже нічого. Якщо мама відпустила тебе на п’ять хвилин, то треба вже бігти до неї. 

Малюк покинув смоктати