Інга Квітка - Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка

— Як же ви живете під землею? — в голосі Іванки відчувалась розгубленість та співчуття. Вона звикла, що ми можемо бігати та стрибати з нею ледь не цілими днями на вулиці й нам ніколи не буває сумно, а в цьому підземеллі, прикрашеному купою дорогоцінних скарбів і дарунків, не було найціннішого: свіжого повітря та чистої води. 

— Ми — гноми: геть невибагливі! — відмахнувся гном. — Але ж наша ялинка. Крім повітря в слоїках ми приносимо воду. Влітку збираємо росу, взимку йдемо до річок. За три роки вона виросла аж на три сантиметри, якщо не зупиниться, то років, — гном замовк. — Так, колись вона виросте. Ми б і сонце принесли сюди, якби могли. Але це нереально. 

Ми з Іванкою переглянулися. Не знаю, чи можливо це, але мені здалося, що ми зрозуміли один одного без слів. 

— Дуже гарна ялинка, — зауважила Іванка і постаралася всміхнутися якомога відкритіше, — я б ніколи не наважилася взяти у вас, пане, гноме, щось без дозволу. 

— Не сумніваюся, — погодився він. — Ти ж прийшла з кроликом, значить можемо довіряти один одному. До речі, мене звуть — Працелюбний, — і він протягнув крихітну ручку, яка до слова, коли Іванка та я її, потиснули, відчули неабияку силу. 

В момент, коли я забирав свою лапу, в животі забурчало. Мені стало ніяково та я згадав, що останній раз їв дуже давно. Не дивно, що голод нагадав про себе. Працелюбний почув це і весело підстрибнув.

— Зараз прийдуть інші гноми, — попередив він, — і сядемо обідати. Ви певно зголодніли. Я знаю, куди ви йдете. Довго затримувати вас не буду, але, ми — гноми, дуже гостинний народ. Обов'язково почастуємо смачненьким. 

Ледве він договорив, як юрба гномів галасливо один поперед одного почали заходити всередину. Вони ставили сокири та інші інструменти вздовж стін, поспішали до закутка, звідки зі стіни текла вода. 

Не важко здогадатися, що ту воду вони явно не дають ялинці й поки натовп гномів мив руки під їхні веселі розмови, посередині з'явився довжелезний стіл, який вони почали накривати. Я помітив, як з іншої стіни, відчинилися непомітно двері, з яких звисали кристали, тому й, на перший погляд, їх неможливо було помітити. Звідти вийшли кілька гномів, які принесли на тацях їжу. На столі замайоріли й запечені гриби, горішки, рибка. Хтось з гномів нагадав, що в них залишилися ще запаси березового соку від весни й варто поділитися із гостями, які так неочікувано завітали до них. 

Нам з Іванкою стало ніяково і поки гноми бігали туди-сюди, накриваючи на стіл, ми з Іванкою нарешті зробили, про що домовилися поглядом. Діставши пелюстки Диво-квітки, Іванка непомітно повернулася до ялинки й зробив вигляд, що хоче поправити чобіток, приклала чарівні пелюстки до ялинки, а потім відійшла від дерева.

Ніхто з гномів не помітив того, що зробила дівчинка і нас запросили за стіл. Ми спочатку чемно відмовилися та наших відповідей ніхто не почув і дуже скоро ми опинилися за столом, наминаючи їжу. Я жував так швидко, як тільки міг. особливо коли помітив на столі батат та морквину. 

— Звідки в вас стільки смачної їжі, адже під землею…, — я замовк, бо під столом Іванка легенько стукнула мене по лапці. 

— Можете набивати кендюхи досхочу, — розсміявся гном на ім’я — Золоті руки, як про нього сказав Працьовитий. — Іноді Крук приносить нам щось смачне. Горіхи, наприклад, чи той самий сік. Єдиноріг теж ніколи не приходить без нічого. Від нього гриби, морква, батат. Русалка, якщо йдемо набирати води, завжди пригостить рибою і підкаже, де шукати найчистіше джерело для нашої ялинки. Так і живемо. 

— Ми теж не залишаємося у боргу, — підтримав розмову гном, якого інші звали — Дотепний. — Все, що хтось з наших друзів, які живуть в лісі, бажають отримати з підземелля, ми даруємо. 

— Так, колись і Вітер прилітав до нас. Приносив горобину для чаю, але потім він, так би мовити, віддав силу Володарці й більше ми його не бачили. — згадав Працьовитий і відвернувся. Було видно, що він не готовий продовжувати цю розмову. 

— Не будемо при гостях, їм ще продовжувати свій нелегкий шлях, — сказав Золоті руки. 

— А чому вас так прозвали? — поцікавився я, голосно хрумкаючи морквиною. 

— О! Це довга історія, — зауважив Працьовитий. — Колись Золоті руки створив колиску для самої Різдвяної зорі. До нас Місяць прийшов. Всі знають, що Різдвяна зоря прокидається і приходить на небо лише раз на рік для того, щоб сповістити весь світ про найважливішу, найособливішу ніч на світі.

— Тобто лише раз на рік? — розчаровано уточнив я. — А решту часу? 

— Повір, це дуже добре, — підхопив Золоті руки. — Володарка давно полює на Різдвяну зорю. — він задумався. — Через те, що сталося багато років тому напередодні Різдва. Нам дуже пощастило, що саме Різдвяна зоря зробила те, що зробила, інакше, ми всі давно були б в кайданах Володарки. 

— Що вас, тобто і нас, — виправився я, — врятувало?

— Ох, не питай, кролику. Якби Різдвяна зоря виходила на небо кожної ночі, певно ніхто б з нас не зміг їй допомогти, навіть Місяць. З кожним роком та що там роком, — підхопив Працьовитий, — кожним днем, Володарка — ця чаклунка, стає все могутнішою, а чари її чорнішими. Ніхто не знає, звідки вона дізналась про те, що саме в цьому лісі живе Єдиноріг і от якраз напередодні одного Різдвяного вечора, Володарка прийшла до нашого лісу. Вона і до цього була сильною чаклункою. Подейкують, — і гном стишив голос, — що вона звалилася на нас буквально з іншої планети. — ледве він встиг договорити, як кілька гномів почали заперечувати сказане ним та Працьовитий відмахнувся і продовжив, — вона і до нас ходила світом та збирала, а точніше відбирала чужі наймогутніші вміння. Цей ліс через неї тепер кишить страшними потворами. Нам гномам треба бути вкрай обережними, коли вибираємося зі свого підземелля. Проте колись, шановні гості, ті потвори були звичайними істотами. Так, звісно, вони володіли деякими особливими чарівними вміннями, що відрізняло їх від інших. Їхні чари були направлені виключно на добрі справи, а тепер…