Інга Квітка - Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка

— Як ти і Диво-квітка. 

— Можливо набагато більше, — загадково відповів Єдиноріг. — І ще одне, кролику, яким би великим і нездоланним не здавалося чудовисько, як би не лякало вогнем, пащею, чи своїми гострими іклами — його можна подолати, якщо повірити в себе і свої сили. Не забудеш? — він посміхнувся у відповідь. — Особливо, коли ти не сам. Зрозумів? 

— Так, — я хитнув вухами. — А як забуду — Іванка нагадає. — пожартував я і відчув, що в мене прилетіла маленька сніжка. 

— Дякуємо вам за все, — подякувала Іванка Єдинорогові на прощання. 

Ми дочекалися, поки він піде, а потім переглянулися:

— Мені дійсно простіше ніж тобі спуститися вниз, — сказав я вголос, про що думав. — Тут можна не лише впасти й забитися. Може бути й гірше. — зауважив я. 

— Думаєш? — дівчинка дивилася вниз. — Єдиноріг вказав цей шлях, значить йдемо. Ти можеш котитися, як кулька, — і вона зробила кілька кроків вперед та посковзнувшись, впала. Я подумав, що таки вдарилася, але вона весело розсміялася і підклала рукавички під себе. — Так і буду спускатися. — Не знаю, — засумнівався я. 

— Є краща ідея? 

— Ні, — погодився я і ми рушили вниз.

В мене виходило швидше. Бо я як кулька котився вниз та періодично зупинявся. Хапався кігтиками за сніг аби затриматися на місці й перевірити, як справи в Іванки. Вона пересувалася не настільки швидко, як я, проте не менш вдало. А коли не змогла втриматися і в якийсь момент надто різко поїхала вниз і не змогла рукою зачепитися, адже на відміну від мене, Іванка не мала гострих кігтів, я поспішив за нею.

Перегнав її й вперся в її руку. Особливої надії, що її затримає в мене не було, але на щастя я помилився і вона зупинилася. Ми перевели подих, а потім продовжили спускатися. 

Інша частина шляху минула без пригод і дуже скоро Іванка підвелася та струсила з себе сніг. 

— Як же ту, — вона не договорила, а може я не встиг почути, бо вона провалилася крізь землю. 

Так, провалилася! В прямому сенсі цього слова. Моєму здивуванню не було меж та щоб не втрачати час я підійшов до того місця і помітив яму, що утворилася, стрибнув прямісінько до прірви. 

Не знаю, чи довго я падав вниз й приземлився на плече Іванці. Вона зойкнула від неочікуваності й ми, не знаю вкотре за цей довжелезний день, озирнулися по сторонах. 

Чомусь в підземеллях холодно, вогко і темно й там, де опинилися я та Іванка не стало виключенням. Проте ми помітили тунель перед собою, в кінці якого мерехтіло бліде світло. Не скажу, що в темряві ми змогли розгледіти кожен закуток й що є довкола та все-таки якісь обриси завдяки світлу вдалині стали доступними нашим очам. Ми з Іванкою, а точніше вона уважно дивилася під ноги. 

Калюжі, де-не-де, камінці, якими викладена стежка і поки не забув: звідкись лунав дивний звук. Мені нагадало, коли чимось дроблять каміння, якимось гострим інструментом. Можливо: сокирою? 

Іванка теж прислухалася, але страху в її очах я не помітив. Вони блищали у напівтемряві. Вона вказала на світло і ми рушили в той бік. 

— Впевнена? Може спробувати піднятися нагору і йти до гори по поверхні. Одна річ, коли ми не знаємо, хто чекає нас попереду, але цей дивний звук чуємо ми вдвох. 

— Ми точно знаємо, що варто рухатися в той бік, куди нам показував Єдиноріг. Ми падали не менше десяти хвилин. Як по твоєму ми видеремося нагору? — вона озирнулася. — Йдемо туди, де світло й разом з тим спробуємо перевірити стіни, може є якийсь вихід з боку.

— Або ще більше заблукаємо? Раптом це якийсь лабіринт? 

— Не вигадуй! — розсміялася Іванка. — Це звичайне підземелля. 

— Не можу не погодитися та чи багато за своє життя ти бачила підземель? 

— В казках — так. — відповіла Іванка і легкими кроками по камінцях, вдало оминаючи калюжі, пішла вперед. — Нумо, Пухнастику, не вередуй. 

— Я і не вередую, — не погодився я. — Але знаєш, — і я теж стрибнув на один з камінців, — мусимо обміркувати. Раптом в підземеллі ми залишимося…

— Не залишимося, — заперечила дівчинка. — Згадай пророцтво віщунок. Не думаю, що дістатися гори нам завадить якесь там підземелля, — додала вона. — Навіть це!

— Ти вмієш заспокоїти, — всміхнувся я. — Це стрибання по камінцях нагадує мені дитячу гру. 

— Ти й не надто дорослий, кролику, — ввічливо нагадала Іванка і ледь не оступилася та не вступила до калюжі. — Йой, — тихенько сказала вона. 

З кожним кроком ми наближалися до світла й от тунель поступово розширювався і зовсім скоро перед нами постала величезна печера. Сказати відверто — описати її в кількох словах не легко. 

Почну з її форми. Певно це і є найскладніше, бо вона не кругла і не квадратна. Радше нагадує овал, який місцями звужується до невеличкої стежки між стінами, які прикрашені кристалами, що ведуть до кімнати, в якій в самому центрі у крихітному горщику росла маленька ялинка. 

Так, вона була настільки крихітною, нагадувала паросток або гілку, яка ще тільки починає витинатися. На вигляд, менша за мізинчик Іванки. Проте на ній сяяли дрібні кульки зроблені з коралів. Помітно, за цією єдиною живою рослиною, яку я тут помітив, дуже дбали. Довкола неї сяяло найбільше світла та воно не било в очі.

За ялинкою височіла гора з різнокольорових пакунків. Здавалося, якщо на неї ледь дихнути, вона посиплеться в різні боки й подарунки займуть собою майже все приміщення. Довкола гори височили сходи, які вели по колу на самісінький верх до останнього пакунка. Сходи прикрашала ковка, а самі вони найпевніше були створені з золота.

Я нерішуче зупинився. Іванка теж. Ялинка та подарунки викликали в нас приємні емоції. Це означало, що той або ті, хто тут живе, люблять Різдво, а це не може не радувати! 

Хоча звуки, а точніше стукіт, який доносився голосніше, все-таки змушував нас з Іванкою не втрачати пильність.

— Не здумайте нічого тут чіпати! — почули ми тоненький голос, — особливо наші подарунки! Особливо — ти! — ми озирнулись і побачили гнома, який окинув нас не довірливим поглядом. — Ще ти, кролику, куди не йшло. Чув я про тебе. Від тебе проблем не буде, а от люди, які приходять до нас, нерідко цуплять наші скарби, — пробурчав він. — Ми важко працюємо, аби створити їх, — щоб виглядати більш серйозним, гном поправив свого величезного капелюха, який незграбно впав йому на очі. Ми стояли неподалік ялинки і я помітив, що гном не набагато вищий за неї. Тож якщо я зіпруся на всі чотири лапи, ми з гномом будемо однакового зросту. Гном наче «прочитав» мої думки й додав: — На відміну від мене, ялинка виросте. Просто, — він сумно зітхнув, — тут для неї мало світла, все-таки це підземелля. Але ми, — він заговорив швидше, немов намагався виправдатися перед нами, — створюємо для ялинки всі умови. Кожен день хтось з нас чергує тут, знаходиться поряд з нею, поливає, стежить, щоб світла не було мало й не забагато. Ми по черзі підіймаємося на поверхню землі, хоча самі знаєте, хто там володарює, і приносимо для дерева у величезних слоїках гірське повітря, щоб ялинка могла подихати ним. Тут під землею, звісно, їй не вистачає свіжого повітря й води. В цих надрах купа скарбів, дорогоцінного каміння й іншого мотлоху, який так обожнюють деякі, — він стиснув губи. Було помітно, що він сумнівався, чи варто говорити, щоб не образити Іванку та потім неохоче додав, — люди. Знаєте, гоняться за всяким. — він дістав з кишені жменю золотих камінців і кинув їх в куток. — Цього тут вдосталь, а от повітря і кришталево-чистої води… — пояснив він. — Але нам є чим пишатися. Дивіться, ось наскільки наша ялиночка виросла за три роки, — гордо додав він й помітив подив в очах Іванки, розгублено додав, — ми не втрачаємо надії та продовжуємо дбати про дерево, як можемо.