Герцог Фламберг - Кляті вечорниці, Герцог Фламберг

Ліс зустрічав її прохолодою та тишею. Сонячні промені, пробиваючись крізь густе листя, створювали мереживні візерунки на лісовій підстилці. Маруся йшла, уважно оглядаючи кожен кущик, кожну стежинку. Повітря було наповнене пташиним щебетом і ароматом лісових квітів. Здавалося, що сам ліс допомагає їй у її пошуках.

Після кількох годин блукань, Маруся нарешті знайшла той самий дуб. Під ним, сховавшись у високій траві, блищали срібні листочки заповітної рослини. Серце її забилося частіше від радості. Акуратно зірвавши кілька листочків, вона поклала їх у маленький мішечок, який принесла з собою.

Далі її шлях лежав до болота, де росла рідкісна водяна лілія з рожевими пелюстками. Дорогою до болота Маруся зустріла старого лісника, який розповів їй про небезпеки, що таїлися в цьому місці. Але дівчина була рішуча. Вона подякувала ліснику за попередження і продовжила шлях.

Болото було похмурим і таємничим місцем. Туман стелився над водою, а з-під води долинали дивні звуки. Маруся обережно ступала по хиткій землі, намагаючись не провалитися. Нарешті, вона побачила її – прекрасну рожеву лілію, що плавала на поверхні води. Серце її переповнювало захоплення.

Зібравши всі необхідні інгредієнти, Маруся повернулася до бабки Мотрі. Вона була втомлена, але щаслива. Вона відчувала, що наближається до своєї мети.

Сонячні промені, пробиваючись крізь візерунчасте скло, танцювали на обличчі Марусі, підкреслюючи ніжність її шкіри. Повітря було наповнене ароматом свіжих трав і квітів, що нагадувало Марусі про безтурботне дитинство. Вона нахилилася над старим пергаментом, намагаючись розшифрувати складні символи. Але її серце билося не в унісон із ритмічним стуком толокушки. Погляд мимоволі ковзав до вікна, де, ніби сонячний промінь у темній кімнаті, стояв Іван Іскра. Його очі, кольору лісової фіалки, були приковані до неї. В них читалася безмежна ніжність, туга, що розривала серце на шматки. Маруся відчувала цей погляд на собі, як легкий весняний вітерець, що несе на своїх крилах надію і сум. Але її серце було заковане в льодовий панцир турбот про майбутні збори. Вона хотіла відігнати від себе ці почуття, сховати їх глибоко всередині, але вони пробивалися назовні, як бур'яни крізь камяну дорогу. Іван був як незабудка, що росла на узліссі її серця, нагадуючи про те, що кохання може розквітнути навіть на найкам'янистішому ґрунті. "Чи справді я відчуваю до нього щось більше? - думала Маруся, занурившись у свої думки. - А може, це просто співчуття? Або, можливо, я боюся залишитися одна?" Раптом згадався Гриць, її наречений, який зараз, мабуть, гуляє лісом з Лізою, її найкращою подругою з дитинства. Серце стиснулося від болю. Вона уявляла їхню усміхнену пару, і на очах виступили сльози. Чи справді вона кохала Гриця?

×××

Вечірнє небо за вікном почало темніти, розфарбовуючи небо полотном з багряних і фіолетових фарб. У хаті запанувала приглушена тиша, порушувана лише тріском вогнища та тихим шепотінням вітру за вікном. Маруся, оголена по пояс, сиділа в дерев'яній бочці, наповненій теплою водою. Мильна піна білими пасмами стікала по її стрункому тілу, оголюючи гладку, як шовк, шкіру.

Вона змикала повіками, згадуючи батька, хорунжого козацької армії, який навчав її верхової їзди, стрільби з лука та орієнтування в лісі. Його образ поставав перед нею чіткий і ясний, як уві сні: високий, статний чоловік з гострим поглядом і вусами, що спадали на груди. Він розповідав їй легенди про козаків, про їхню мужність і відвагу. І Маруся мріяла бути схожою на нього, сильною і незалежною.

Раптом, почула легкий шелест за вікном. Серце завмерло. Хтось спостерігав за нею. Обернувшись, вона побачила в темряві неясну постать. Серце забилося частіше. Це був Мстислав, її сусід, молодий хлопець з яскравими очима і чорнявим волоссям. Він був молодший за неї на кілька років, але вже давно таємно закоханий у Марусю. Його погляд, сповнений захоплення і сорому, зустрівся з її поглядом.

Маруся відчула, як кров прилила до її щік. Сором і збентеження охопили її. Вона швидко сховалася під водою, намагаючись сховатися від його погляду. Але Мстислав стояв нерухомо, ніби прикутий до місця. Можливо, він хотів би сказати щось, але слова застрягли в його горлі.

Раптом, почувся скрип дверей. Хтось ішов. Мстислав, злякавшись, різко обернувся і кинувся до вікна. Він вистрибнув у ніч, зникнувши в темряві, як тінь. Маруся залишилася одна, серце її билося, як скажений птах у клітці. Вона відчувала себе оголеною і беззахисною. Ніколи раніше вона не відчувала такого сорому і збентеження.

×××

Сонце ховалося за обрій, залишаючи після себе полотно з яскравих барв, що поступово згасали. Степи огортала тиша, переривана лише шелестом трави та далеким криком чайок. Але ця тиша була оманливою, адже в серцях козаків і їхніх коханих вирував цілий шторм почуттів.

Коли козаки поверталися з далеких походів, їхні очі з нетерпінням шукали рідних обрисів сіл. Серце кожного билося в очікуванні зустрічі з коханою. Адже саме в селі, серед квітучих садів і тихих вулиць, їх чекала справжня радість, тепло домашнього вогнища та ніжні обійми.

Біля кожного двору палали ватри, їхнє мерехтливе світло відбивалося в щасливих очах козаків. Вони збиралися навколо вогнищ, ділилися враженнями від походів, співали пісень під зірковим небом. Кожна іскра, що вилітала з вогнища, нагадувала їм про теплий подих кохання, яке зігрівало їхні серця.

Жінки, одягнені у вишивані сорочки, зустрічали своїх козаків хлібом-сіллю, їхні очі сяяли від щастя. Вони обіймали своїх чоловіків, ніжно торкаючись їхніх облич. У тих обіймах зливалось все: і туга розлуки, і радість зустрічі, і безмежне кохання.

Вечори біля ватри перетворювалися на справжнє свято. Козаки розповідали про свої пригоди, про небезпеки, які їм довелося подолати, а жінки слухали їх, затамувавши подих. Їхні серця билися в унісон, зливаючись у єдиний ритм.

І в той час, коли полум’я ватри танцювало в нічному небі, а зірки споглядали за закоханими парами, здавалося, що весь світ зупинився в очікуванні цього щасливого моменту. Кохання козаків і їхніх коханих було таким же яскравим і незабутнім, як і ватри, що палали в степу.