Герцог Фламберг - Кляті вечорниці, Герцог Фламберг

– Я знаю, – прошепотів він. – Але я не міг більше мовчати.

Маруся встала і обтерла сльози.

– Мені потрібен час, Іване, – сказала вона, її голос був холодний і відсторонений. – Залиш мене наодинці.

Іван кивнув і відійшов. Він дивився їй услід, відчуваючи, що втрачає її.

Маруся повільно пішла додому. Кожен крок давався їй з великими труднощами. Вона відчувала себе так, ніби несе на собі важкий тягар. Її серце було розбите на дрібні шматочки. Вона не знала, як жити далі.

Коли вона переступила поріг своєї хати, то відчула себе в безпеці. Вона упала на ліжко і знову розплакалася. Сльози текли рікою, змиваючи з неї весь біль і відчай.

Вона лежала так довго, не відчуваючи нічого, крім порожнечі. Її життя було перевернуте з ніг на голову. Вона втратила не тільки кохану людину, але й віру в себе, в любов, в людей.

Цілу ніч Маруся не могла заснути. Образи Гриця, їхніх спільних моментів, мрій про майбутнє проносилися перед її очима, як кадри з давно забутого фільму. Кожен спогад був як гостра голка, що впивалася в її серце.

Лежачи в темряві, вона уявляла його обличчя, його посмішку, його очі, що світилися теплом. Здається, вона чула його голос, що шепотів їй ніжні слова. І в той же час, в її душі вирувала буря сумнівів і розпачу. Як він міг так вчинити? Як міг обрати іншу?

Маруся переверталася з боку на бік, намагаючись відволіктися, але думки про Гриця не давали їй спокою. Вона згадувала їхні сварки, їхні примирення, їхні обіцянки вічної любові. І тепер все це здавалося таким далеким і недосяжним.

Сльози котилися по її щоках, мов безкінечний потік. Вона відчувала себе самотньою і покинутою. Здавалося, ніщо не зможе заповнити ту порожнечу, що виникла в її серці.

Ранок застав Марусю виснаженою і з опухлими очима. Вона встала з ліжка, відчуваючи себе розбитою. Вся її краса зникла, замінившись блідістю і темними колами під очима.

Вона підійшла до вікна і подивилася на вулицю. Сонце вже піднялося, але для Марусі все навколо було понуре і сіре. Вона відчувала себе так, ніби світ зупинився.

"Як я житиму далі без нього?" – задавала вона собі це питання знову і знову, не знаходячи відповіді.

Кілька місяців минали, неначе повільно тягнувся нескінченний туман. Життя Марусі перетворилося на безбарвне полотно, на якому з кожним днем з’являлися нові тріщини. Гриць, колись її зірка провідна, повністю зник з її горизонту. Листи, що колись були наповнені ніжними словами кохання, тепер лежали забутими в скрині, мов сухі квіти.

Відчай, як отрута, повільно проникав у її душу, отруюючи кожну мить. Маруся більше не знаходила в собі сили боротися. Світ навколо здавався таким чужим і байдужим. Її очі, колись ясні і веселі, тепер були сповнені туги і відчаю.

Одного темного вечора, коли місяць ховався за хмарами, Маруся прийняла важке рішення. Вона вирішила покласти край своїм стражданням. Але смерть, як і життя, мала бути красивою, без болю. Пам’ятаючи старі перекази про бабку Мотрю, що жила на околиці села, Маруся вирушила до неї. Кажуть, та знала безліч трав і зілля, здатних полегшити страждання.

Шлях до хати бабки Мотрі здавався Марусі вічністю. Кожен крок був важким, ніби вона несла на собі непосильний тягар. Вітер гойдав гілки дерев, шепочучи сумні мелодії, ніби супроводжуючи її в останню путь.

Нарешті, перед нею з’явилася стара хатина, оповита ореолом таємничості. Стукіт у двері був ледве чутний, ніби подих осіннього листя. Хвилюючись, Маруся чекала відповіді.

Двері повільно відчинилися, і на порозі з’явилася постать старої жінки з білим волоссям, що спадало на плечі. Її очі, глибокі і мудрі, здавалися просвічували Марусю наскрізь.

– Заходь, дитино, – промовила бабка Мотря лагідним голосом. – Я чекала тебе.

Серце Марусі завмерло. Вона переступила поріг і опинилася в маленькій кімнаті, заповненій дивними запахами трав і зілля. На стінах висіли висушені рослини, а на столі стояли різноманітні склянки з невідомою рідиною.

Маруся опустилася на лаву і почала розповідати про свій біль, про свою безнадію. Бабка Мотря слухала її уважно, не перебиваючи. Коли Маруся закінчила, стара жінка усміхнулася сумно.

– Я знаю, дитино, як тобі боляче. Але смерть не є виходом. Є інші шляхи, щоб зцілити душу.

Маруся похитала головою, не вірячи в її слова.

– Я хочу забути все, – прошепотіла вона. – Я хочу, щоб все закінчилося.

Бабка Мотря піднялася і підійшла до шафи, звідки дістала невелику скриньку. Вона відкрила її і витягла звідти пожовклий пергамент.

– Це не саме зілля, дитино, – промовила вона, передаючи Марусі згорток, – а рецепт. Ти повинна приготувати його сама. Це буде твоїм випробуванням.

Маруся розгорнула пергамент і прочитала складні написи та малюнки. В її очах спалахнув інтерес, поєднаний з легким страхом. Вона ніколи не займалася травами, але в її серці спалахнула іскра надії. Можливо, створивши це зілля, вона зможе зцілити свою душу, хоч і помре фізично.

– Але ж я нічого не розумію в цьому, – промовила вона, відчуваючи себе безпорадною.

– Кожна людина має в собі силу, дитино, – відповіла бабка Мотря. – Ти просто повинна повірити в себе. Я допоможу тобі розібратися в цьому рецепті.

Разом вони почали вивчати рецепт. Бабка Мотря пояснювала значення кожної трави, розповідала про їхні властивості та про те, як їх правильно збирати. Маруся слухала, затамувавши подих. Цей старий, пожовклий пергамент відкривав перед нею цілий світ таємниць і магії.

– Деякі з цих трав ростуть лише в певних місцях, – сказала бабка Мотря. – Тому тобі доведеться трохи помандрувати.

Серце Марусі завмерло від передчуття. Вона розуміла, що це буде нелегкий шлях, але вона була готова до нього. Адже тепер у неї була мета, яка давала їй сили жити далі.

Отримавши від бабки Мотрі пожовклий пергамент з рецептом, Маруся відчула, як у її серці спалахнула іскра надії. Зібравши до купи всю свою мужність[хоч вона файна дівчинина, “від автора”], на наступний день вона вирушила в дорогу. Перший пункт її подорожі – густий ліс на околиці села. За старим дубом, про який згадувала бабка, мала рости дивовижна трава зі срібними листочками.