Герцог Фламберг - Кляті вечорниці, Герцог Фламберг

Мстислав стояв осторонь, спостерігаючи за цією сценою. Він відчував себе зайвим, нікому не потрібним. Він зрозумів, що кохання – це не війна, а вибір. І він зробив неправильний вибір.

Він тихо вийшов зі світлиці і пішов у ніч. А в світлиці залишилися дві жінки, які, незважаючи ні на що, знайшли в собі сили пробачити і почати все спочатку. Їхнє кохання було випробувано вогнем, але воно вистояло. І хоча шлях попереду був нелегкий, вони були готові пройти його разом, кожна зі своїм коханням.

×××

Сонце ледь торкнулося верхів дерев, коли Маруся прокинулася. У хаті панувала тиша, лише скрип дощок на підлозі видавав присутність життя. Серце дівчини стискалося від болю, спогади про вчорашню сутичку з Мариною ніби павутинням обплутали її душу.

Мати, помітивши тривогу доньки, тихо підійшла до ліжка. Її очі, сповнені мудрості й материнської любові, посилали Марусі потіху.

– Доню, – промовила вона лагідно, гладячи Марусю по волоссю, – я бачу, що тобі важко. Але пам’ятай, що ти не одна. Я завжди буду поруч, щоб підтримати тебе.

Маруся, не стримавши сліз, притулилася до материної теплої груді. Сльози котилися по її щоках, немов безкінечний потік гіркоти.

– Мамо, – прошепотіла вона, – я не знаю, що робити. Мені так боляче.

Мати погладила її по спині, ніби заспокоюючи розбурхане море.

– Донечко, кохання – це найпрекрасніше почуття на світі, але воно також приносить багато болю. Пам’ятай, що справжнє кохання витримає будь-які випробування. Ти обрала Гриця, і це був твій свідомий вибір. Залишайся вірною своїм почуттям.

Маруся замислилася над маминими словами. Вона згадала всі щасливі моменти, проведені з Грицем, їхні мрії про спільне майбутнє. Серце знову затремтіло надією.

– Але, мамо, – промовила вона, – Ліза так сильно мене ненавидить. Вона зробить усе, щоб розлучити нас.

Мати похитала головою.

– Не дозволь нікому отруїти твоє щастя. Ти сильна жінка, Маруся. Ти здатна подолати будь-які перешкоди. Просто вір у себе і в своє кохання.

Маруся відчула, як сила повертається до неї. Вона підняла голову і подивилася матері в очі.

– Дякую тобі, мамо, – прошепотіла вона. – Я постараюсь бути сильною.

Мати поцілувала доньку в лоб.

– Я завжди буду поруч, – повторила вона. – А тепер вставай, тебе чекає новий день.

Маруся витерла сльози і встала з ліжка. Вона відчувала себе набагато краще, ніж раніше. Мамині слова стали для неї справжнім бальзамом на душу. Вона знала, що їй буде важко, але тепер вона була готова боротися за своє кохання.

Вийшовши на поріг хати, Маруся глибоко вдихнула свіже ранкове повітря. Сонце вже піднялося вище, його промені зігрівали землю. Маруся підняла обличчя до сонця і прошепотіла: "Я буду боротися за тебе, Грицю".

Сонце, пробиваючись крізь густі крони дерев, малювало на дні криниці мережива світла. Маруся, нахилившись над холодною водою, набирала повне відро. Думки її, немов дрібні камінчики, падали на дно серця, викликаючи болючі бризки.

Раптом, за спиною почувся знайомий голос.

– Марусю, чекай! – покликав Іван Іскра, поспішаючи до неї.

Дівчина обернулася і посміхнулася. Іван був її давнім другом, завжди готовим вислухати і підтримати.

– Іване, привіт, – сказала вона, відставляючи відро. – Щось трапилося?

Іван зупинився, поправив на плечах торбу. Його обличчя було серйозним.

– Марусю, мені потрібно тобі щось сказати, – почав він, ніби вагаючись. – Справа в тому, що пів року тому Гриць сильно захворів.

Серце Марусі завмерло. Вона згадала, як тоді отримала від нього листа[вона не знала що це не перший його лист про важку хворобу, “від автора”], в якому він писав про свою хворобу. Але повсякденні турботи, батьківська хата, не дозволили їй відразу відправитися до нього.

– І що ж він писав? – запитала вона, голос її ледь чутно тремтів.

– Гриць писав, що тобі дуже важко, що ти зайнята, і він не хоче тебе відволікати. Але, Марусю, – Іван зробив паузу, – до нього приїхала Ліза.

Дівчина відчула, як щось холоне всередині неї. Ліза... та сама Ліза, яка завжди заздрила її щастю з Грицем.

– І що було далі? – запитала вона, намагаючись контролювати свій голос.

– Ну, між ними було... дещо сором’язливе, – промовив Іван, опустивши очі. – Гриць сильно хворів, Ліза доглядала за ним. І між ними виникло почуття.

Слова Івана прозвучали в голові Марусі, як дзвін у вухах. Вона відчула, як по щоках котяться сльози. Її світ розвалився на дрібні осколки.

– Ні, – прошепотіла вона, не вірячи в те, що чує. – Це не може бути правдою.

Іван поклав руку їй на плече.

– Я знаю, що це важко почути, Марусю, – промовив він тихо. – Але я хотів, щоб ти знала правду.

Дівчина відкинула руку Івана і опустилася на траву, обійнявши коліна. Сльози текли безперервно, мов гіркий джерело. Вона відчувала себе зрадженою, покинутою, непотрібною.

"Чому саме я?" – пролунало в її душі. "Чому зі мною так несправедливо?”

Маруся сиділа на траві, обійнявши коліна, і дивилася на небо, вкрите сірими хмарами, ніби відображення її душі. Сльози котилися по її щоках, залишаючи мокрі сліди на траві. Кожне її зітхання було сповнене болю і розпачу. Іван стояв поруч, не знаходячи слів, щоб заспокоїти її. Він відчував безсилля перед її горем.

– Марусю, – промовив він тихо, поклавши руку їй на плече, – я завжди був поруч. І завжди буду.

Дівчина різко відкинула його руку.

– Не чіпай мене! – крикнула вона, голос її звучав хрипко від плачу. – Ти не розумієш, що я відчуваю!

Іван відсахнувся, вражений її реакцією. Він ніколи не бачив Марусу такою розпачливою.

– Я розумію, Марусю, – промовив він, намагаючись зберегти спокій. – Я знаю, що тобі зараз дуже боляче. Але ти повинна знати, що я завжди тебе кохав.

Маруся гірко посміхнулася.

– Кохав? – повторила вона з сарказмом. – А як же Гриць? Ти ж знав, що ми з ним кохали одне одного.

Іван опустив голову. Він знав, що його слова звучать як зрада, але він не міг приховувати свої почуття.