Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

піт з очей, подивилася знову. Там, де тонке пасмо увіп’ялося в тіло птаха, на пір’ї темніла кров. Не знаючи, чи варто відв’язувати птаха, вона нахилилася, щоб ближче роздивитися дріт.

Птах розплющив очі.

Лін закричала й відсахнулася, коли качка почала смикатись, б’ючись головою об дріт, що врізався їй у шию. Птах дедалі більше себе ранив, але Лін не могла змусити себе наблизитися до крил, що невпинно билися об камінь. Мозок знову запрацював, встановлюючи зв’язок між крижнем і мертвим зайцем, якого хтось поклав на стежку так, щоб вона його знайшла. І тут цю думку змінило нове, нагальніше усвідомлення.

Якщо птах живий, він не може бути тут довго. Хтось прив’язав його зовсім нещодавно.

Хтось, хто знав, що вона його знайде.

Якась частина свідомості наполягала, що це лише її фантазія, але Лін уже бігла назад стежкою. Гілки хльоскали її, вона неслася між ними, — жодної думки про правильний розмірений біг, тільки вибратися, вибратися, вибратися — волало в неї в голові знову й знову. Їй було байдуже, дурна вона чи ні, вона тільки прагнула втекти з лісу на відкриту місцину. Ще поворот стежки, й вона побачить відкритий простір. Дихання хрипко виривалося з грудей, очі блимали по обидва боки стежки, виглядаючи когось, хто може щомиті з’явитися між дерев. Але нікого не було. Вона застогнала чи схлипнула, наближаючись до останнього повороту. «Недалеко», — подумала вона. І саме коли прийшов перший подих полегшення, щось знизу схопило за ногу. Не було часу реагувати. Вона впала вперед на землю, з легень вирвалося повітря. Вона не могла дихати, не могла рухатися. Приголомшена, зробила один вдих, потім ще, втягуючи горлом вологий запах суглинку. Усе ще ошелешена, оглянулася на те, що її зловило. Спершу побачене здалося незрозумілим. Одна нога незграбно витягнута, ступня викручена під дивним кутом. Обмотана навколо кісточки, слабко блищала тоненька рибальська волосінь.

І тут вона зрозуміла: не волосінь.

Дріт.

Розуміння прийшло надто пізно. Коли вона намагалася стати на ноги, на неї впала тінь. Щось притиснулося до обличчя, придушило її. Вона намагалася відгородитися від насиченого хімічного смороду, билася щосили руками й ногами. Але цього було не досить. Усе згасало. Її боротьба ставала дедалі слабшою, а ранок поплив усе далі й далі, світло скривавилося до чорноти. Ні! Вона намагалася опиратись, але вже потопала в пітьмі, як камінь, кинутий у колодязь.

Чи виникло в неї останнє відчуття невіри в те, що сталося, коли востаннє блимнула свідомість? Можливо, хоча це триватиме недовго.

Зовсім недовго.

Для інших мешканців селища день почався як завжди. Може, дещо більш відчувалися напруга й збудження через постійну присутність поліції та міркування щодо особи мертвої жінки. Наче втілилася в життя мильна опера, власна мелодрама Менема. Так, людина померла, але для більшості людей це була віддалена трагедія, а отже, не трагедія взагалі. Панувало невисловлене припущення, що то хтось чужий. Якби то був хтось із нашого селища, то хіба про це не знали б? Хіба не помітили б зникнення жертви, не впізнали б убивцю? Ні, скоріш за все, це була якась чужинка, волоцюга, що тиняється з міста до міста, сіла не в ту машину, та й викинули її десь тут. Отже, на подію дивилися майже як на розвагу, рідкісну пригоду, яку переживемо без шоку й горя.

Навіть той факт, що поліція розпитувала про Саллі Палмер, не змінював ситуації. Всі знали, що вона письменниця, часто їздить до Лондона. Обличчя її було надто свіжим у пам’яті людей, щоб асоціювати його зі знахідкою на болотах. Отже, Менем не був готовий сприймати все це серйозно, хоча помалу таки приймав факт, що роль його значно важливіша за звичайного спостерігача.

Це ставлення зміниться ще до кінця дня.

Для мене воно змінилось об одинадцятій ранку, коли зателефонував Маккензі. Я погано спав, прийшов до клініки рано й намагався витрусити з пам’яті рештки чергових нічних привидів. Коли телефон на моєму робочому столі задзвонив і Дженіс повідомила, хто це, в мене знову все скрутило всередині.

— З’єднайте нас.

Очікування з’єднання здалося нескінченним, хоча тривало недовго.

— Ми ідентифікували відбитки пальців, — сказав Маккензі, щойно я відповів. — Це Саллі Палмер.

— Ви певні?

«Дурне питання», — подумав я.

— Жодного сумніву. Відбитки збігаються зі зразками з її дому. І в нас є її офіційні зразки. Студенткою вона була заарештована під час акції протесту.

Вона не здавалася мені такою вже войовничою чи схильною до протестів, але я тоді її не знав. І вже не знатиму.

Маккензі продовжив:

— Тепер, коли в нас точно визначена особа, можемо дати справі хід. Але я гадаю, вам цікаво буде дізнатися, що ми досі не можемо знайти нікого, хто бачив її після того барбекю в пабі.

Він почекав, ніби я мав осмислити це повідомлення. Це дало мені час зібратися з думками.

— Ви маєте на увазі, що рівняння не сходиться, — сказав я.

— Якщо вона померла тільки дев’ять днів тому. Виходить так, що вона зникла майже два тижні як. Залишаються кілька днів, про які нам нічого не відомо.

— Але це був тільки аналітичний висновок, — зауважив я. — Я міг помилитися. Що каже патологоанатом?

— Він ще працює, — сухо відповів інспектор, — але не заперечує вашого висновку.

Я був здивований. Колись я мав справу з жертвою вбивства, яку тримали в холодильнику кілька тижнів, після чого вбивця зрештою викинув тіло; але зазвичай фізичний розпад відбувається за визначеним графіком. Він може бути різним залежно від довкілля, сповільненим чи прискореним температурою й вологістю. Але процес можна простежити, якщо взяти до уваги всі фактори. А те, що я бачив напередодні на болотах (я так і не міг зараз емоційно перемкнутися й пов’язати це з жінкою, яку знав), було неспростовним, як рука на секундомірі. Залишалося тільки зрозуміти значення побаченого.

Небагато патологоанатомів здатні на це. Є певна спільна зона відповідальності між судовою антропологією та патологоанатомією, але щойно починається розкладання, більшість патологоанатомів опускають руки. Їхнє поле дослідження — причина смерті, а її надзвичайно важко визначити, коли біологія тіла починає руйнуватись. І саме там починалася моя робота.

«Більше не моя», — нагадав я собі.

— Ви мене чуєте, докторе Гантер? — запитав Маккензі.

— Так.

— Добре. Бо це заводить нас у скрутне становище. Так чи так потрібно пояснити ці кілька додаткових днів.

— Може, вона занурилася в писання. Або кудись поїхала. Її викликали, а попередити нікого вона не встигла.

— І її вбили, щойно вона повернулась, і ніхто в селищі її не бачив?

— Це можливо, — сказав я вперто. — Може, вона застала грабіжника в домі?