Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

Це нова модель, із зарядом на чотириста годин у період спокою. Майже шістнадцять днів. Може, й перебільшення, але мобільник просто лежав у неї в сумочці, ним не користувалися, міг втримати заряд.

— Все одно, це може бути хтось іще, — наполягав я, не вірячи власним словам.

— Можливо, — з його голосу було чутно, що він знає дещо, чим не хоче зі мною ділитися. — Але хто б це не був, нам потрібно знайти вбивцю.

Не посперечаєшся.

— Думаєте, це хтось із місцевих? Із селища?

— Я ще ні на кого не думаю. Жертва могла просто мандрувати автостопом. Вбивця міг просто викинути її, коли їхав повз. Надто рано щось казати, — він втягнув повітря. — Послухайте…

— Відповідь так само «ні».

— Ви ж не знаєте, що я збирався спитати.

— Знаю. Ще одна маленька послуга, щоб вам допомогти. А потім ще і ще, — я похитав головою. — Я більше цим не займаюся. Є інші люди в країні, які це вміють.

— Небагато. А ви були найкращий.

— Вже не найкращий. Я зробив, що міг.

Він холодно запитав:

— Все?

Він пішов, і мені лишалося тільки повернутися до лендровера. Я поїхав звідти, але коли опинився поза полем його зору, мусив пригальмувати на узбіччі: в мене неконтрольовано трусилися руки. Раптом відчув, що не можу дихати. Я ткнувся головою в кермо, намагаючись вдихнути повітря, знаючи, що гіпервентиляція може зробити тільки гірше.

Нарешті напад паніки відпустив мене. Спітніла сорочка прилипла до тіла, але я не рухався, доки не почув позаду клаксон. Дорогою пихтів трактор, а я заблокував йому проїзд. Я підняв голову. Тракторист розлючено показував, щоб я забрався з дороги. Махнувши рукою на знак вибачення, я завів машину.

Поки доїхав до селища, помалу заспокоївся. Їсти не хотілося, але я знав, що слід щось куснути. Зупинився перед магазином, який у селищі правив за супермаркет. Думав купити додому сендвіч та вирвати годинку-дві, щоб дати раду думкам до початку вечірнього прийому пацієнтів. Коли я минав аптеку, звідти вийшла молода жінка, майже зіткнулася зі мною. Я упізнав у ній пацієнтку Генрі, одну з тих відданих, які досі ладні чекати, коли він зможе приділити їм час. Якось я її лікував, коли Генрі не міг працювати, але ім’я пригадав не одразу.

Лін, подумав я. Лін Меткалф.

— О, перепрошую, — сказала вона, притискаючи до себе пакунок.

— Все гаразд. Як почуваєтеся?

Вона широко всміхнулася:

— Просто чудово, дякую.

Вона йшла вулицею, а я, пам’ятаю, думав, як же доб­ре побачити когось, хто такий відверто щасливий. Потім я про неї вже й не думав.

7

Лін добігла до озерної дамби, що ховалася за заростями очерету, пізніше, ніж зазвичай, але туман цього ранку був густіший, ніж напередодні. Біла пляма вкрила все, утворюючи безладні форми, химерні та невловимі. Туман пізніше розвіється, згорить на сонці ще до обідньої пори, день буде одним з найспекотніших у році. Але просто зараз все навколо було прохолодним і вологим, й сама ідея спеки видавалася далекою-далекою.

Лін почувалася якось напружено, не в формі. Вони з Маркусом засиділися вчора до ночі, бо дивилися фільм, і все її тіло досі протестувало проти такого знущання. Сьогодні вранці їй важко було вибратися з ліжка, вона поскаржилася Маркусу, а той просто буркнув щось незрозуміле та замкнувся в душі. Зараз вона не могла дати раду м’язам, вони були якісь жорсткі, рухалися неохоче. «Треба вибігати це. Потім будеш краще почуватися». Вона скривилася. «Звісно, еге ж».

Щоб перевести думки з того, як важко їй сьогодні біглося, вона подумала про пакуночок, що заховала в комоді під бюстгальтерами й трусиками, куди точно Маркус не полізе. Білизна дружини цікавила його тільки коли на ній.

Вона не планувала купувати тест на вагітність, коли зайшла до аптеки. Але побачивши тести на полиці, піддавшись імпульсу, кинула один у кошик разом з додатковою коробочкою тампонів, які, вона сподівалася, вже не знадобляться. В останній момент ледь не передумала. У цьому місті так важко зберегти щось у таємниці, а коли купуєш подібне, все селище значущо поглядає на тебе, ще й день не минув.

Але магазин був порожній, на касі нудьгувала якась дівчина. Новенька, їй байдуже і до всіх, хто старший вісімнадцяти, і до того, що купує Лін, і до того, щоб розпускати плітки. Обличчя палало, Лін підійшла до каси та вдала, ніби копирсається в сумочці, шукаючи гаманець, поки мала мляво пробивала на касі тест.

Лін усміхалася широко, мов дитя, коли, поспішаючи до виходу, з розбігу вписалася в одного з місцевих лікарів. Того, що молодший, не в доктора Генрі. Доктора Гантера. Ну, він досить симпатичний. Його приїзд здійняв чималий переполох серед молодих жіночок, хоча він цього наче й не помітив. Боже, вона так розгубилася, могла тільки сміятись, ото і все. Він, мабуть, подумав, що в неї клепки бракує, сяяла на всі зуби, мов дурна. Або вирішив, що вона на нього око поклала. Від цього спогаду Лін знову почала всміхатися.

Біг таки зробив свою справу. Вона нарешті почала розслаблятися, судоми й болі відступали, кровообіг покращився. Зараз ліс був просто попереду, й вона дивилася на нього з якимось темним відчуттям, що калатало у підсвідомості. Спершу, перебираючи в пам’яті пригоду в аптеці, вона не змогла визначити, що це було. Потім до неї дійшло. Вона забула про мертвого зай­ця, якого знайшла на стежці напередодні, досі не згадувала. І про відчуття, що за нею спостерігають, коли тоді ввійшла до лісу. Раптово її злякала перспектива знову зайти до лісу, а надто зараз, у тумані. «От дурепа», — думала Лін, намагаючись щосили подолати це відчуття. І все одно, наближаючись до лісу, жінка трішки уповільнила ходу. Зрозумівши, що робить, роздратовано клацнула язиком та збільшила швидкість. Тільки вже діставшись узлісся, згадала про знайдений труп. «Але це сталося не тут», — сказала собі Лін. «Окрім того, вбивця ж не мазохіст так рано вставати й пхатися до лісу», — подумала вона з іронією. Саме в цю мить над нею зімкнулися перші крони дерев.

Яке полегшення, що вчорашнє передчуття не матеріалізувалося. Ліс знову був просто лісом. Стежка порожня, мертвий заєць, поза сумнівом, уже зайняв своє місце в ланцюгу живлення. Природа, от і все. Вона поглянула на секундомір на своєму зап’ястку та пришвидшила крок, наближаючись до галявини. Уже виднівся камінь — темна вертикальна пляма попереду в тумані. Вона майже добігла до нього, коли помітила, що щось негаразд. Світло і тінь врівноважилися, всі думки про біг вилетіли з голови.

До каменя був прив’язаний мертвий птах. Крижень, примотаний дротом навколо лап і шиї. Відновлюючи дихання, Лін поспішно озирнулась, але нічого не побачила. Тільки дерева та мертва дика качка. Вона витерла