Марта Веллс - Всі системи: небезпека, Марта Веллс

Я почувався тупувато і перетравлював інформацію, коли Ратті з легким натяком у голосі додав:

— Знаєш, на підконтрольній «Збереженню» території боти вважаються повноправними громадянами. Конструкти також належать до цієї категорії.

Та байдуже. Боти навіть як «повноправні громадяни» мусять мати призначеного опікуна — звичайну або ауґментовану людину, часто свого роботодавця; я дивився про це в потоці новин. І в розважальному потоці, де ботів зображують щасливими слугами або таємно закоханими в опікунів. Якби вони показували історії про ботів, які відпочивають протягом усього денного циклу, дивляться розважальний потік і не мусять відбиватися від охочих поговорити з ними про почуття, мені було б набагато цікавіше.

— Але ж компанія знає, хто вона.

Ратті зітхнув:

— О так, знає. Ти не повіриш, скільки нам довелося заплатити, щоб гарантувати дослідницьку страховку. Ті корпоративні засранці — справжні грабіжники.

А це означає: якщо нам таки вдасться запустити маяк, компанія не чухатиметься і аж бігом відрядить до нас транспорт. І її не зупинить жоден хабар від «Зло-групи». Можливо, навіть надішлють сюди швидкий вартовий корабель, щоб перевірити, в чому проблема, ще до прибуття рятувального транспорту. Ціна страховки за політичну лідерку височенна, проте якщо з нею щось трапиться, компанії доведеться відшкодувати астрономічну суму. Величезні виплати, приниження перед іншими страховими компаніями і в новинних потоках… Я відкинувся на сидінні й закрив шолом, щоб подумати.

Ми не знаємо, хто це — «Злогрупа», з ким маємо справу. Проте вони, напевне, в такому ж становищі. Інформація про статус Менси є тільки в безпековому інформаційному пакеті, що зберігається в системі, до якої вороги не мають доступу. Якщо з нами щось трапиться, доведеться провести ретельне розслідування, адже компанія відчайдушно намагатиметься перекинути на когось провину, а бенефіціари так само відчайдушно спробують звинуватити компанію. Ніхто не купиться на трюк з неконтрольованим вартмехом.

Я ще не знав, як би ми могли використати цю інформацію. Принаймні не зараз. Мене не втішала думка (і я певен, не втішила б вона і людей), що дурна компанія помститься за них, якщо/коли їх усіх переб’ють.

Тож наступного дня опівдні я приготувався повернутися малою цикадою в периметр нашої бази, зібрати дані з дронів. Я хотів полетіти сам, але оскільки мене ніколи не слухають, Менса, Пін Лі й Ратті вирішили летіти також.

Зранку я був пригнічений. Уночі намагався подивитися нові серіали, але навіть вони не розважили мене; реальність виявилася надто нав’язливою.

Важко було не думати, що все може піти не так. І тоді всі загинуть, а я або розлечуся на шматки, або отримаю новий модуль контролю.

Коли я проводив передполітний огляд, підійшов Ґуратин і сказав:

— Я лечу з тобою.

Цього ще бракувало. Я завершив діагностику батарей і відповів:

— Я гадав, що ви задоволені.

Йому знадобилася десь хвилина.

— А, так, те, що я сказав учора ввечері.

— Я пам’ятаю кожне сказане мені слово.

Звісно, це була брехня. Кому таке потрібно? Більшість розмов я видаляю з постійної пам’яті.

Він промовчав. Через потік Менса зауважила, що я не мушу брати його з собою, якщо не хочу або вважаю, що це загрожує безпеці команди. Я знав, що Ґуратин знову мене випробовує, але раптом щось піде не так і він загине, я засмучуся не настільки, як коли б це був інший член групи.

Краще, якби Менса, Ратті й Пін Лі лишилися тут; я не хотів ними ризикувати. А під час довгої подорожі в Ратті може виникнути спокуса поговорити про мої почуття.

Я сказав Менсі, що все гаразд, і ми підготувалися до вильоту.

Я вирішив зробити значний гак на захід, щоб «Злогрупа» не виявила сховок людей, навіть якщо вистежить наш курс. Коли ми вийшли на прямий шлях до бази, починало сутеніти. А дісталися потрібної зони вже в темряві.

Минулої ночі люди погано спали через тісноту і значний ризик загибелі. Менса, Ратті й Пін Лі надто стомилися, щоб багато розмовляти, й задрімали. Ґуратин сидів у кріслі другого пілота і за весь час не промовив до мене ані слова.

Ми летіли в темному режимі — без світла, без передач. Я підключився до локального внутрішнього потоку малої цикади, щоб ретельно роздивитися скани. Ґуратин відстежував потік через імплант — я відчував його присутність, — але користувався мережею тільки для того, щоб визначити, де ми є.

Раптом він сказав:

— Є питання.

Я здригнувся. Дотеперішня тиша заколисала мене хибним відчуттям безпеки. Я не дивився на Ґуратина, хоча й бачив у потоці, що він дивиться на мене. Шолома я не надягнув: не хотів ховатись. А за мить збагнув, що клієнт чекає на мій дозвіл. Якось це дивно, по-новому. Виникла спокуса проігнорувати його, але було цікаво, що за тест він підготував цього разу. Він не хотів, щоб інші це чули? Тому я відповів:

— Питайте.

— Чи тебе покарали за смерть шахтарів?

Я не сильно здивувався. Мабуть, вони всі хотіли про це спитати, але тільки Ґуратину вистачило грубості. Або сміливості. Одна річ — дражнити вбивцебота з модулем контролю, зовсім інша — лізти до непідконтрольного вбивцебота.

— Ні, не так, як ви гадаєте. Не так, як покарали б людину. Мене вимкнули на певний час, а тоді інколи вмикали, — відповів я.

Він завагався:

— Ти нічого не усвідомлював?

Ага, тоді б я легко відбувся, правда?

— Зазвичай органічні частини сплять, але не завжди. Ти відчуваєш: щось відбувається. Вони намагалися очистити мені пам’ять. Вбивцеботи надто дорогі, щоб нас знищувати.

Він знову дивився в ілюмінатор. Ми летіли низько над деревами, я зосереджено стежив за сенсорами рельєфу. Відчув у потоці спалахи свідомості Менси. Мабуть, вона прокинулася, коли заговорив Ґуратин. Зрештою він сказав:

— Ти не звинувачуєш людей у тому, що вони змушували тебе робити? У тому, що з тобою сталося?

Ось тому я й радію, що я не людина. Тільки людям може спасти на думку таке. Я відповів:

— Ні. Це дуже людська риса. Конструкти не такі дурні.

А що я мав робити? Повбивати всіх людей, бо працівники компанії, що займалися конструктами, виявилися негідниками? Зізнаюся, вигадані люди з розважального потоку мені подобаються значно більше, ніж справжні, але одних без інших не буває.

Інші члени команди заворушилися, прокинулися й посідали, тому він більше нічого в мене не питав.

Коли ми дісталися свого периметра, стояла безхмарна ніч. Кільце стрічкою сяяло в небі. Я скинув швидкість, тож ми повільно летіли між поодинокими деревами, що прикрашали пагорби на краю рівнини, де стояла наша база. Я чекав, що дрони зв’яжуться зі мною. Це б означало, що вони досі працюють і «Зло-група» їх не знайшла.

Відчувши перші обережні дотики до свого потоку, я зупинив цикаду й опустив її нижче лінії дерев. Приземлився на схилі пагорба, виставив ноги цикади, щоб вирівняти її положення. Люди чекали схвильовано й нетерпляче, але мовчали. Звідси ми не бачили нічого, крім наступного пагорба й скупчення дерев.

Усі три дрони функціонували. Я відповів на пінґи, намагаючись якомога швидше закінчити передачу. Мить напруги — й почалося завантаження. Згідно з часовими мітками, дрони записали абсолютно все з моменту їхнього запуску дотепер, адже не мали точніших інструкцій. Цікава для нас частина — ближче до початку, а взагалі — купа даних. Я не хотів надто довго затримуватися тут, розбираючи інформацію, тому надіслав половину в потік Ґуратина. Той знову промовчав, тільки відкинувся в кріслі, заплющив очі й почав ознайомлення з матеріалом.

Спершу