Жюль Верн - 20 000 льє під водою, Жюль Верн

«20 000 льє під водою» — другий роман знаменитої трилогії великого французького фантаста Жуля Верна (1828–1905).
У центрі розповіді — сповнена небезпек і пригод навколосвітня подорож капітана Немо та його друзів на підводному човні «Наутілус». Капітан Немо, як і мужній шотландець капітан Грант («Діти капітана Гранта»), що не змирився з утратою незалежності його батьківщини, усе своє життя присвятив боротьбі за визволення Шотландії від британського панування. Занурившись в океанські глибини на фантастичній науковій лабораторії, він не знаходить задоволення в дослідженнях підводного світу і, перейшовши на сторінки третього роману «Таємничий острів», бореться з несправедливістю на боці всіх поневолених народів.

Ілюстрації НЕВІЛА та РІУ

Друкується за виданням: Берн Ж. Двадцять тисяч льє під водою. — К.: Веселка, 1970

1886 рік був прикметний дивною подією, невиданим, незбагненним явищем, що його, безперечно, не забули й досі. Чутки про це хвилювали не тільки мешканців портових міст та людей в глибині суходолу, — вони сіяли тривогу поміж моряків. Загадкова подія стурбувала купців, судновласників, капітанів суден, шкіперів Європи й Америки, офіцерів військово-морського флоту і навіть правителів різних держав Старого й Нового Світу.

Річ-бо в тім, що від якогось часу кораблі стали зустрічати в морі «щось велетенське», якийсь довгий, веретенуватий предмет; був той предмет куди більший за кита, багато за нього спритніший і часом випромінював світло.

Записи в бортових журналах різних суден однаковісінько змальовували той феномен, його дивовижну силу, нечувану швидкість та надзвичайну спритність. Якщо це був кит, то він перевершував величиною всіх представників цього виду, знаних донині. Ні Кюв'є, ні Ласепед, ні Дюмеріль, ні Катрфаж1 не повірили б в існування такого чудовиська, якби не побачили його власними очима, чи, точніше, очима вчених. Рішуче відкинувши явні применшення, за якими створіння сягало двохсот футів завдовжки, а також перебільшення, ніби воно було одну милю завширшки й три вздовж, можна, проте, повірити: чудовисько, коли воно справді існує, набагато перевищує всі розміри, встановлені сучасними іхтіологами. Людині властиво вірити в чудеса, тож легко собі уявити, як ця незбагненна проява збурила світ.

Проте годі було взяти ці чутки за вигадку. Бо й справді, двадцятого липня 1866 року судно «Гавернор Гігінсон» пароплавної компанії «Калькутта енд Бернак» зустріло плавучу масу за п'ять миль од східних берегів Австралії. Капітан Беккер спершу подумав, що то якийсь невідомий риф, і заходився точно визначати координати; аж раптом із загадкового рифу футів на півтораста догори зі свистом метнулися два водяні стовпи. Отакої! Не може бути, щоб на цьому рифі вряди-годи били гейзери; певно, якийсь не знаний досі морський ссавець викидає через ніздрі разом із повітрям водяні струмені.

У водах Тихого океану двадцять третього липня того самого року те саме явище спостерігали з судна «Крістобал Колон», що належало Вест-Індській тихоокеанській пароплавній компанії. Виходить, що ця незбагненна істота спромоглася з неймовірною швидкістю перекинутися з одного місця в інше, — всього лиш протягом трьох днів судна «Гавернор Гігінсон» та «Крістобал Колон» здибали її в двох точках земної кулі, віддалених між собою на сімсот з гаком морських льє.

За два тижні судна «Гельвецій» Національної пароплавної компанії та «Шеннон» компанії «Роял-Мейл», що простували контрагалсом і стрілися в Атлантичному океані між Америкою та Європою, також помітили чудовисько між 42°15′ північної широти й 60°35′ довготи на захід од Гринвіцького меридіана. За спільного спостереження з обох суден дійшли висновку: коли менші за ту істоту «Шеннон» і «Гельвецій» мали по сто метрів од форштевня до ахтерштевня, то велетенський ссавець сягає в довжину щонайменше трьохсот п'ятдесяти англійських футів2. Найбільші ж кити, які водяться поблизу Алеутських островів, зроду не бували довші п'ятдесяти шести метрів.

Повідомлення, що надходили одне за одним, нові спостереження з борту трансатлантичного пароплава «Перейре», сутичка загадкового велета з судном «Етна», акт, що його склали офіцери французького фрегата «Нормандія», та докладний звіт капітана корабля «Лорд Клайд» Фітц-Джемса — все це до краю збурило громадську думку. В деяких країнах, правда, те явище не взяли за поважне, але в Англії, Америці, Німеччині — країнах, що вели жваву морську торгівлю, ним дуже зацікавились.

Всюди по великих містах на чудовисько пішла мода: про нього співали пісеньки в кав'ярнях, писали фейлетони в газетах, зображали на сценах. А вже понавигадували такого, що й докупи не збереш.

В газетах з'явилися малюнки фантастичних велетів — од білого кита, страшного «Мобі Діка» арктичних вод, до здоровенних восьминогів, своїми моцаками здатних оповити судно водотоннажністю п'ятсот тонн і потягти його в океанську безодню. Кинулись до старожитних рукописів, праць Арістотеля й Плінія3, які допускали можливість існування таких страховіть; ухопилися за норвезькі оповідання єпископа Понтопідана, за повідомлення Поля Еггеда й нарешті за рапорт Гаррінгтона — людини, безперечно, статечної; він запевнював, ніби 1857 року з борту «Кастиллана» на власні очі бачив велетенського морського змія, котрий досі запливав хіба що у води газети «Констітюсьонель».

В наукових товариствах і на сторінках наукових журналів зав'язалася нескінченна полеміка між тими, котрі вірили в існування чудовиська, і тими, що не вірили. Морське страховище заполонило всі уми. Журналісти, шанувальники науки, змагаючись із своїми супротивниками, що дотепно кпили з того всього, пролили в цій незабутній битві цілі потоки чорнила, а дехто з них — навіть кілька крапель крові, бо через того морського змія часом удавалися до найбрутальніших образ.

Півроку війна тривала з перемінним успіхом. На ґрунтовні статті Бразильського географічного інституту, Берлінської королівської Академії наук, Британського товариства, Вашингтонського інституту Смітсона, на дискусію журналів «Індіан Аршипелаго», «Космосу» абата Муаньо, «Міттейлунген» Петерманна, а також на записки наукових французьких та чужоземних журналів бульварна преса щедро сипала уїдливі дотепи. Пародіюючи Ліннеїв вислів, що його цитували супротивники чудовиська, газетярі-гострослови запевняли, ніби «природа не творить нічого недолугого», і закликали своїх сучасників