Вітольд Розенвальд - Минувші Дні, Вітольд Розенвальд

– Вони? – перепитав я. – Хто ще, вони? 

– Ну так, Гурген, який мене побив і його товариші. Вони з групи «Гепард». Я побоююсь, що якщо піду один, то вони мене перестрінуть по дорозі і ще раз поб’ють тільки всі разом. Проведи мене, будь ласка! 

Зітхнувши, я сказав: 

– Ну добре, проведу, тільки дай я спочатку зуби почищу. 

Закінчивши все, ми пішли до лікарки. По дорозі ми майже не говорили, але мені було цікаво дізнатись про кого той тип говорив, тому я вирішив запитати у Вадима. 

– Ти його добре знаєш? Ну, того Гургена? – запитав я. 

– Його тут всі знать, – той зітхнув, – він хуліган, задирака, а його батько – з райкому! 

– Ну, мені це нічого не каже, – я почухав щоку, – він типу якась велика шишка? 

– Можна й так сказати. 

– А що за дівчина про яку він говорив? Оля наче, так? 

– Так… Оля, – Вадим опустив очі, – вона дуже симпатична і розумна. Я не наважувався до неї заговорити дуже довго, бо вона мені… ну розмієш… як тобі так сказати… 

– Подобається, – сказав за нього я. 

– Так, подобається, – він кивнув головою, – і от я все таки наважився до неї підійти заговорити. Ми просто розмовляли з нею і все. В її очах я мабуть був дуже дивним, – Вадим посміхнувся. А потім звідки не візьмись з’явився Гурген зі своїми товаришами. Він почав кричати на мене, сильно лаятись і погрожувати мені. Я нічого іншого не придумав, як просто взяти й побігти куди очі бачать. Далі ти знаєш сам. 

– Так піди скажи вожатій, що в тебе з ним проблеми, що він тебе б’є. Я впевнений, що Олена Володимирівна поговорить з вожатими з іншої групи і вирішить цю проблему. 

– Не думаю, – сказав він, – таких, як він, не чіпатимуть, тому що це тоді може задіти репутацію всього табору. Він тут б’є всіх, кого захоче, чіпає, кого захоче і робить, що хоче. Ти до речі перший хто дав йому в пику. Навіть не знаю чим ти думав! 

– Та мені без різниці хто він, і хто в нього батьки, – казав я, – ні він мені нічого не зробить, ні вони. 

От ми й дійшли до місця призначення. Зайшли без стуку. За столом сиділа худенька сива бабуся в товстих окулярах, яка читала газету, попиваючи чай з лимоном. Побачивши Вадима, вона зойкнула. 

– Ой леле, що з тобою сталося? Хто тебе так? – вона підбігла до нього і взявши за руку посадила на табуретку. 

– Гурген… 

– Що ж це за дитина така? І хто ж з нього виросте потім, як він такий? Такого тюрма чекає, і навіть батько тоді не допоможе! Його б хто на місце поставив, так тут таких немає. 

– Взагалі то такий один знайшовся, – Вадим кивнув у мій бік. 

– Ти? Справді? Хто в тебе батьки? – Людмила Іванівна сильно здивувалася. 

– Мама психолог, а тато – поліцейський. 

– Міліцейський, – сказали вони одночасно. 

– Не надто впливові, але повезло, що хоч батько в міліції робить… Ну ти йди, а я, – вона глянула на Вадима, – оброблю йому лице і гляну чи в нього все ціле. 

– Добре, ще побачимось, – сказав я Вадиму і пішов. 

Що ж, не знаю чи я правильно зробив, що втрутився в перепалку тих двох, але що зроблено, те зроблено. Тільки б в мене нові проблеми не з’явились після цього. Надіюсь той Гурген не поскаржиться на мене своїй вожатій. Бо якщо Олена дізнається, що я побив його, мені будуть непереливки. Прийшовши до себе, я кинув мішечок на підлогу при вході і влігся на ліжко. Почувся стукіт в двері. Господи, тільки ліг полежати, а тут вже хтось стукає. 

– Відчинено, – крикнув я, – заходьте. 

– Привіт, – сказала Валерія, – пішли до їдальні, всі на тебе одного чекають. 

– Привіт, пішли, зараз тільки взуюся. 

Зачинивши двері ми попрямували в напрямку їдальні. 

– Дуже хочу з тобою порадитись, – заговорила вона до мене, – ти знаєш що Вадима побили? 

– Вадима побили? – я зробив вигляд що вперше про це чую. – Ні, не знав, а хто? 

– Хлопець з іншої групи. Я оце думаю поговорити з Володимирівною про це. Вона ще поки що не знає, але я хочу це виправити. Хай поговорить з іншими вожатими і хай вигонять його звідси, щоб його й близько тут не було! Я хочу, щоб вона дізналася про це, але не знаю чи варто про це говорити, бо Гургену нічого все одно не буде! 

По ній було видно, що вона дуже сердита. 

– Чому ти така сердита? Ну побилися хлопці, тут нічого надприродного немає, – сказав я, – і таке в житті трапляється. 

– Згодна, буває, але він мене бісить тим, що він тут відчуває себе королем, якому все можна, і за це йому нічого не буде. Я тобі казала, що він до мене приставав на дискотеці? Напився й почав лізти. Якби не його товариші, які забрали його далі пити, то він міг мене й зґвалтувати. Я його досі побоююся, коли бачу. Його погляд до кісток пробирає. 

– Це вже серйозно. Ти повинна сказати вожатій, щоб вона щось зробила, я тебе підтримаю, я буду поруч, – я поклав їй руку на плече.