Майя Молчанова - Коли починається дощ , Майя Молчанова

5 днів потому

Знаєте, що таке закон підлості? Це коли знайомишся із чудовим хлопцем, залишаєш на іншому кінці для нього записку з номером свого телефону, сподіваючись, що він її знайде і подзвонить, а потім… Потім мій телефон просто перестає вмикатися.

Поки замовляла новий, поки доставка і ось нарешті я виходжу з відділення пошти з новеньким смартфоном, на який одразу ж падає крапля дощу. Не звертаючи уваги на мряку, заворожено стежу за зображенням оновлення пристрою, синхронізація спрацьовує, і я насамперед перевіряю контакти. Є! Ледве не підстрибую від радості, але, згадавши про телефон у руках, стримуюсь, притискаючи його до себе.

Дощ посилюється, мокре волосся липне до обличчя. Я стою посеред вулиці, поряд пробігають люди, напевно поглядаючи на мене як на божевільну. До дому метрів двадцять і я могла б піти... Але останнім часом я занадто люблю дощ.

Кожна наша зустріч: на вокзалі, біля моря, на старому пірсі, кожен день, який ми з Андрієм провели разом - нас переслідував дощ. І тепер мені здавалося, що варто заплющити очі - ВІН з'явиться поряд. Просто так, ніби завжди був тут, і ми ніколи не розлучалися. Знаю безглуздо, але я все ж таки заплющую очі, підставляючи щоки холодним краплям. З тихим гулом проїжджають повз машини, піднімаючи фонтани бризок, надуваються бульбашками калюжі, ховаються під вузькими парапетами та дахами зупинок перехожі.

 Несподівано телефон починає вібрувати, я здригаюся, різко відкриваючи очі і тремтячими пальцями приймаю виклик, прикладаючи телефон до вуха.

- Привіт - лунає у слухавці знайомий голос.

Просто "привіт". Хоча ні… зовсім не «просто». Адже дощ наді мною зникає.

Піднімаю голову – чорна парасолька. Обертаюся - .......

– Привіт, - кажу в трубку, хоча в цьому немає потреби.

Він тут! Він приїхав! Хочеться кричати від радості, але я просто роблю крок уперед, притискаючись до нього, вдихаючи знайомий запах, відчуваючи як його рука, зап'ястя якої обмотане моєю блакитною стрічкою, звичним рухом заривається у моє волосся.

- Я тебе знайшов ... - шепоче він.

Пориви вітру штовхають нас у спини, кружляє навкруги листя, розплескуються під ногами калюжі, холодні струмені дощу б'ють у землю, наче шаман у ритуальний барабан, а ми йдемо вулицею, мокрі, щасливі.

Як же я люблю дощ… Як же я ЛЮБЛЮ!